Залишатися в окупації під обстрілами було дуже страшно, тому Олександр Іванович виїхав разом із сім’єю. Головне – врятували онуків

Я проживав в селищі Благодатне Донецької області, зараз воно в окупації. Я до війни працював на фермі. Справи йшли добре, все було гарно до війни.

Ми дуже близько до Докучаєвська, а там вже стояли, як кажуть, «днр». Нас розбудили зранку залпами, грохотом. Ми все це відчули з самого ранку. А потім російські війська почали штурмувати Волноваху. Все було дуже чути, і ми 2 березня виїхали з дому, бо переживали за онуків.

Було дуже страшно, на вулицях нікого не було. Всі села, які ми проїжджали, наче вимерли. Машин зустрічних не було, стріляли, було дуже страшно. В той день, що ми виїжджали, літак скинув бомбу - хату розбомбив. 

Було жахіття, одним словом. До цих пір хочеться прокинутися і дізнатися, що це був просто страшний сон. Там залишилися мати з батьком. Мати до нашого будинку переїхала - сторожує, щоб не залізли орки.

Тяжко психологічно, бо ми не вдома. Там була робота, була фінансова стабільність, а зараз залишилися без хати, без грошей. Там, де ми зараз, роботи немає по моїй професії. Дякуємо, що Фонд Ріната Ахметова нам допомагав, і плюс так давали гуманітарну допомогу. Так що все було добре.

Звісно, психологічно дуже тяжко, всі на нервах, але зараз ми дуже почали цінити життя близьких і рідних.

У мене була така думка що до нового року путін помре і все закінчиться. А зараз навіть не можу уявити, у нього в голові такі жахіття, що я не знаю чого очікувати.