Келар Надія, учениця 10 класу КЗ "Вишнівський ліцей" Дивізійської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Боєва Олена Юліївна

Моя Україна майбутнього

Мир… Слово, здавалося б, коротке, але наповнене неймовірно глибоким сенсом. Мир… Що особисто для мене означає це слово сьогодні? Мир - це те, що у нас було до того моменту, коли прийшли вони…Ті, хто називали нас братами і прийшли визволяти. Визволили… Від мирного життя в незалежній країні, від впевненості у завтрашньому дні, від спокою, від життя… Мир - це те, маючи що, ми не могли до кінця усвідомити його цінність, а, втративши, змогли по-справжньому оцінити його неймовірно важливе значення для країни, народу, кожного з нас.

Мир - це те, що живе у нашому серці. Те, що хвилює душу, торкаючись неї щемливими спогадами із, здавалось би, минулого життя. Мир - це мета нашої боротьби.

Що я зроблю, коли Україна переможе? Тоді я згадаю… Всі картини жорстокої, безжалісної війни тоді оживуть в моїй пам`яті і в пам`яті всіх українців, які пережили її. Всі емоції, які ретельно приховувалися десь в глибині душі, тоді виллються назовні.  Весь біль, змішаний з люттю, гнівом та безліччю інших емоцій, вкотре огорне душу гірким усвідомленням того, якою ціною дісталася нам ця перемога, цей мир, ця свобода…

Коли ми переможемо, я згадаю тих, хто віддав своє життя, виборюючи нашу свободу; тих, на чиїх могилах майорять блакитно-жовті прапори і тих, чиї тіла так і не були гідно поховані; тих, хто загинув в бою, був розстріляний за слова «Слава Україні» чи закатований і вбитий в полоні; тих, кого ніколи не дочекаються рідні і тих, вічна пам`ять про яких житиме віками.

Я згадаю, як село на колінах зустрічало полеглого Героя; квіти, що падали на дорогу, встеляючи воїну останній шлях до рідного дому; несамовитий крик матері, що падає на коліна перед труною вбитого сина; перелякані очі дітей, які ще не до кінця зрозуміли, що тата більше немає; вбиту горем молоду вдову, яка навіки прощається з коханим, з яким ще зовсім недавно будувала плани на майбутнє.

Я згадаю наших полонених, які, повертаючись із пекла, схилялися додолу, цілуючи рідну українську землю.

Я згадаю невинно вбитих людей, які загинули від прильотів, у підвалах будинків чи при спробі евакуюватися. Я згадаю українську силу духу і незламність, яка особливо проявилася в часи війни. Я згадаю всіх небайдужих, які спільними діями наближали нашу перемогу. Коли ми переможемо, я міцно обійму своїх рідних. Я напишу кожному, хто підтримував мене і кого підтримувала я, кожному, кому під час війни я писала: «Як ти?»

Я подякую Богові за те, що зберіг нас до цього дня і дав своїми очима побачити славну перемогу нашої України. Я подякую нашим захисникам і всім небайдужим людям, які у важкий час зустрілися на моєму шляху.

Якою я бачу Україну майбутнього? Звісно, як раніше вже не буде. Війна змінила нашу країну, змінила світогляд громадян, змінила багато чого. Але, знаєте, що залишилось незмінним? Наші люди - сміливі, працьовиті, готові завжди прийти на допомогу. Люди, яких не зупиняло ні відключення світла, ні обстріли, ні паніка чи страх. Люди, які не знають слів «але» і « не можу». І я впевнена, що з такими людьми ми обов`язково відбудуємо нашу Україну, і вона засяє, як тепле сонце, як зоря в синій далі неба, як найкоштовніша перлина.

Хоча рани, залишені війною на душах і серцях українців, залишаться довіку… Сьогодні саме ми, молоде покоління, можемо і повинні навчатися, самовдосконалюватися, реалізовувати свій потенціал, адже на нас покладена важлива місія - відновлення нашої країни.

Наша країна потребує юних, талановитих, творчих, розумних та перспективних людей, здатних змінювати світ на краще. Наша сила в єдності! Найбільша цінність - воля! І хай так буде завжди!