Марія Разумова, 8-Б клас, Біляївський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Славова Алла Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна почалася, коли мені було одинадцять...

Досі пам’ятаю той ранок, досі пам’ятаю той перший місяць, досі пам’ятаю рік цього страшного кошмару.

Прокинулася я від повідомлень, і не розуміла чому, адже на телефоні був беззвучний режим. За день до цього я прогулювалася на подвір'ї зі своїми друзями.

Гірко, що тоді я ще не знала, що це буде моя остання прогулянка. Увечері я робила уроки з мамою. Пам'ятаю, що наступного дня повинна була бути контрольна робота з математики та історії. Наша вчителька дала нам завдання написати про родичів, які були учасниками Другої світової. Мій прадідусь мав червону зірку за війну. Він перевозив артилерію через кордон. Я мріяла поділитися цією історією зі своїм класом, але цього не сталося.  У свій вільний час перед війною я з пластиліну зробила свою маленьку фігурку -  копію себе. Вона є і досі… Вона є моєю пам'яттю про той останній мирний вечір.

Зранку повідомлення гуділи. Відкривши месенджер, де всі писали, що почалася війна, я спочатку не вірила та намагалася прокинутися вдруге, але і цього теж не сталося. 

Матуся хвилювалася за нас з сестрою, бо ми жили в багатоповерхівці. Мене вирішили відправити до тітки далеко від міста. Там я, двоюрідний брат та сестри прожили близько тижня. Ми кожен день грали в комп'ютер та настільні ігри. 

Прокинувшись від голосу мами та тітки, ми зрозуміли, що батьки відправляють нас за кордон. Ці 19 годин були найважчими. Чотири ряди машин, тиснява… Ми штовхаємо повільно наше авто цілу ніч… Ноги всі затерпли від того, що всі, хто був в машині, буквально лежали один на одному. 

В Молдавії нас чекали двоюрідні дідусь та бабуся. Чесно кажучи, бачила їх вперше в житті. Там була ціла родина по батьківській лінії. Ми жили там місяць, довгий місяць… Спочатку до нас ставилися дуже ввічливо, добре, а згодом стали відноситися як до дикунів. Але я не засуджую їх, адже не кожен ладен доглядати за чужим дітьми так довго. Я не жалкую за той проведений час, адже була з братами та сестрами. Цей час подарував чудовий досвід, про який буде що розповісти своїм дітям та внукам в майбутньому. 

По приїзду додому я дуже боялася тривоги, але і з цим ми впоралися. Коли жили за кордоном, ми були без батьків. І коли ми зідзвонювалися з родиною, мені було сумно від того, що їх не має поряд, і скільки це ще триватиме так - невідомість. 

Зараз я вдома, як я і мріяла облаштувала свою кімнату під свій стиль. Батьки вдома. Ми проводимо час разом з родиною - і це гріє серце.  Хоч вже третій рік панує кошмар, але ми - разом. 

Що хочу сказати: цінуйте час, який є у кожного з нас, щоб потім не жалкувати. Родина, друзі, однокласники, колеги. Всі ми - родина, всі ми - Україна. Цінуйте себе і час проведений з близькими. 

Все буде Україна!