Симоненко Катерина, 9 клас, Великокопанівський ліцей Великокопанівської ОТГ, Херсонська область

вчитель, що надихнув на написання есе — Прийма Віталіна Василівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Добрий день, давайте знайомитися, мене звуть Катерина і це моя мініісторія. Я зі своєю родиною маємо статус ВПО. З початком повномасштабної війни ми вимушені були залишити свій рідний будинок та виїхати у безпечне місце. Таким місцем виявилося місто Вінниця, яке й прийняло нас. Саме тут почалося наше нове життя, наше відродження. Спочатку було складно адаптуватися до нових реалій, звикнутись, розслабитися.

Неможливо передати словами той емоційний стан, який мене охопив: біль, зневіра, сум, страх…

Майже з перших днів тато знайшов волонтерський центр «Замасковані», який організували переселенці з Харкова. Вони плели маскувальні сітки для наших захисників. Ми з родиною почали ходити туди, майже, щодня. Дивно, але місцеві мешканці не долучаються до таких заходів, таке враження, що не всі розуміють наслідки цієї війни. Як достукатися до людей? Але немає часу на роздуми, треба діяти.

Плетучи сітки, ми не лише допомагаємо державі, але й собі.

Адже ця згуртована, злагоджена робота знайомить нас з новими людьми та дає можливість відволіктися від повсякденних проблем. Я познайомилася з дівчинкою Іриною з Херсону, недарма кажуть, що горе зближує. У нас є спільні інтереси, спільна біда та єдина мрія. І так ми вже, майже, два роки плетемо захисні сітки.

Змінюється пора року, змінюється і колір сітки: білі, зелені, жовто-коричневі і так по колу, але ми не припиняємо працювати та наближати нашу перемогу. Жартома ми самі себе називаємо павучками.

Нещодавно мама знайшла групу «Херсонці у Вінниці», її організувала Олена Остапчук, мешканка Херсону. Вона має двох синів, що стали до лав ЗСУ, на жаль, один син числиться безвісті зниклим, але ця жінка не впадає у відчай, вона змогла знайти в собі сили, щоб об`єднати херсонців і тим самим ще раз нагадати, що ми не самотні, нас багато, ми сила, яку не здолати.

Мета цієї організації — покращити психологічний стан як дорослих, так і дітей. Ми з Оленою щосуботи проводимо терапевтичні заняття, де створюємо власноруч найрізноманітніші іграшки, малюнки, поробки, а потім ці вироби відправляємо нашим воїнам з листами подяки та підтримки. Бабусі в`язали шкарпетки, а ми збирали вовняні нитки по сусідах, знайомим, дехто донатив. Хлопцям дуже потрібна наша підтримка, любов, віра, адже це надає їм сил та витримки.

Ще ми збираємо консервні бляшанки для виготовлення окопних свічок, які зігріють зимовими, морозними вечорами наших захисників.

Молодший брат разом з учнями школи, у якій він навчається, долучилися до ще одного проєкту «Не викидай кришечки!». Діти збирають кришечки від пластикових бутилок, які йдуть на переробку для виготовлення протезів скаліченим синам нашого народу.

Ось так, кожен день, маленькими, непомітними, на перший погляд, справами ми наближаємо нашу перемогу.

Вірю, що неодмінно пройдуся ще рідними вуличками свого села, зустріну сусідів, які так само скитаються далеко від дому, ще сяду за парту нашої школи, а на дошці великими літерами напишу довгождане слово – Перемога!