Мені 67 років, я з Мар’їнки, пенсіонерка. Нас вдвох із чоловіком пораненими вивезли до Дніпра в лікарню, робили операцію. Прилетіла міна, і нас ранило. У мене тепер немає ока і палець відірвало. Ми не встигли сховатися в підвал. 

В Мар'їнці ми сиділи в підвалі. Не було ні світла, ні газу, ні води. Нам возили, але нечасто, бо нас сильно обстрілювали. Потім взагалі возити все перестали, і наші хлопці з ЗСУ приносили нам хліб, консерви, щоб ми з голоду не померли. 

Зараз в місті вже немає нічого живого, і нікого немає. Там сусіда вбило, а нас поранило, бо прилетіли міни підряд в одне місце. Повертатися тепер нам нікуди. 

Коли нас поранило, чоловік якось добіг до наших військових. Вони зателефонували в Курахове, і нас вивезли в Курахівську лікарню, а потім в Дніпро до лікарні ім. Мечнікова, звідти – в Царичанку. Там все було безкоштовно, доглядали за нами, а потім нас виписали, і ми приїхали в Жовті Води.

Як в Царичанці лежала в хірургії, я не могла заснути, бо мені здавалося, що я в підвалі. Потім хірург привів терапевта, і мені виписали ліки, щоб я могла хоч спати. Тоді я почала пити ліки і почала спати, і так заспокійливі приймаю, бо це все важко забути.

У мене важка контузія. Мені лікар заборонив новини дивитися, то я телевізор не дивлюся і новини не слухаю. Гадаю, що війна буде тривати до весни.

Майбутнього я не бачу. Все розбили. Все життя тяглися, а повертатися немає куди - так і будемо по квартирах ходити.