Під час перших днів повномасштабного вторгнення Віктор Прокопенко разом із селянами допомагав військовим — передавав координати техніки окупантів, годував і давав прихисток захисникам. Після боїв вони часто поверталися, дякували й називали його своїм “хрещеним батьком”.

Син Віктора, Ярослав Прокопенко, добровільно пішов на фронт і загинув під Бахмутом, біля села Званівка, у складі артилерійського розрахунку. Для Віктора цей біль не вщухає. Каже, що час не лікує. Щодня згадує сина, його дзвінок перед останнім боєм, уривчасті слова в телефоні й тишу після вибуху. Каже, що тепер живе з пам’яттю про нього — і з вірою, що всі, хто повернеться, знатимуть, заради чого стояли.