Грибанова Владислава, 8 клас, Комунальний заклад "Вінницький ліцей №33"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Постова Наталія Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

23 лютого 2022 року я сиділа в своїй кімнаті й робила плакат про життя Тараса Григоровича Шевченка на тиждень рідної мови у школі. Я дуже старалася, сподіваючись на гарну оцінку, і працювала над ним до першої години ночі. 24 лютого замість звичного будильника мене розбудили мама й брат зі словами: «Збери найважливіші речі, тепло одягнися. Почалася війна. Ми спускаємося в укриття». У той момент мій світ перевернувся. Я не розуміла, що відбувається. Здавалося, що це якийсь поганий жарт.

Я навіть почала сміятися й жартувати, сподіваючись, що це несерйозно. Але рідні твердо сказали, що це правда, і нам потрібно поспішати. Звуки вибухів налякали усіх…

Перші дні в укритті пройшли в хаосі, тривозі та страху. Разом із сусідами облаштовували місця для сидіння. Усі несли теплий одяг, воду та їжу. Укриття наповнювалось незнайомими людьми, серед яких було багато маленьких дітей. Багато сімей покидали укриття і їхали до західних кордонів, а на їх місце приходили все нові і нові люди. Минуло три дні, і я зрозуміла, що не можу просто сидіти на місці. З’явилась інформація, що на території нашої школи, почали плести маскувальні сітки для військових.

Ми з родиною почали щодня їздили до школи сортувати одяг та продукти для потреб людей з інших міст, плести сітки для військових.

У квітні 2022 року до Вінниці приїхала родина з Херсону. Вони поселилися в будинку поряд з нашим. Ми одразу здружилися. Мій брат часто гуляв з одним із хлопців на озері, вони разом грали у волейбол та відеоігри. Хлопцеві було важко говорити про свій дім, вони жили в Херсоні поруч із Чорнобаївкою. Але в моменти, коли він хотів виговоритися, хлопець розповідав жахіття війни, які вони відчули на собі. Я ж проводила час із його молодшим братом. Хоч він був меншим за мене, але ми швидко знайшли спільну мову.

Він часто приходив до нас додому, грався з нашою собачкою, яка дуже його полюбила. Ми разом відволікалися від тривожної реальності.

Через пів року після початку повномасштабного вторгнення я знову пішла на навчання до школи, нарешті не онлайн. Було страшно. Я боялася кожної повітряної тривоги, кожної новини про обстріли в інших містах. Я хвилювалася за знайомих, за рідних. У такі моменти розумієш, як легко й несподівано може обірватися чиєсь життя.

Наша шкільна родина не залишалася осторонь та продовжувала допомагати: ми збирали гуманітарну допомогу, плели сітки, донатили, поширювали інформацію про війну.

Навесні 2023 року в мене з’явилася ідея, яку я запропонувала своєму класному керівнику: провести тематичну фотосесію разом із батьками за донат. Усі активно підтримали ідею і благодійна тематична фотосесія стала традицією нашого класу. Усі кошти йдуть на підтримку ЗСУ. Незважаючи на тривожні дні, наперекір всьому та заради спільної мети – Перемоги, ми стали ще більш згуртованими, активними та дружніми.

Школа постійно проводить благодійні ярмарки та аукціони, під час яких ми збираємо гроші для потреб військових. До нас приходять захисники - вони розповідають свої історії, наголошують, як важливо триматися, не здаватися, вірити в перемогу. Я щиро захоплююся ними - незважаючи на всі труднощі, вони залишаються сильними, життєрадісними й незламними.

Ми з родиною не стоїмо осторонь: донатимо, беремо участь у ярмарках, благодійних виступах, допомагаємо, чим можемо. Бо саме завдяки нашим захисникам ми досі живемо в незалежній Україні.

Війна змінила моє життя. Але я тримаюся, не падаю духом і допомагаю. Адже ми - майбутнє України. І наша віра в перемогу ніколи не згасне.