Анна Блонська, 8 клас, Полонський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання есе — Молодоженя Оксана Вікторівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Українець… Хто він? Це маленька людина чи величезна особистість? Якщо подивитися з точки зору нашої неосяжної, могутньої та безмежної планети, то так, українець – це лише її крихітна частинка, яка легко загубиться серед мільярдів собі подібних. Якщо ж спуститися нижче, зазирнути в широко розплющені сяючі очі, поринути в бездонну глибину щедрої, сповненої турботи, ніжності, сміливості душі, то можна переконатися, що перед нами постать, загартована віками боротьби за виживання, існування і право називатися громадянином своєї країни.

Чи має українець межу максимального навантаження? Скільки він готовий витерпіти, перш ніж отримати можливість спокійно жити на рідній землі?

Як так сталося, що й до сьогодні ми, українці, не почуваємо себе по-справжньому вільними? Чому не можемо вдихнути на повні груди нашого рідного, українського, вільного повітря? Чому знову й знову, намагаючись підвести свою обтяжену постійними важкими думками голову, змушені щоразу озиратися, щоб впевнитись, що ніяка небезпека у вигляді сусіда чи брата не чатує на нас з-за воріт?

Хіба до цього часу ми заплатили недостатньо високу ціну за свою волю? Хіба кілька наших попередніх поколінь не були позбавлені можливості жити на рідній землі, спокійно виховувати дітей та радіти кожній миті? А мільйони заморених голодом людей у країні з найродючішими ґрунтами?

А матері, що безпомічно спостерігали за тим, як смерть своєю безжалісною залізною рукою забирає найдорожче – її маля? А діти, у чиїх очах навіки застигло німе прохання про крихту хліба і з чиїх малесеньких долоньок, уже не схожих на колись пухкенькі ручки, було вирвано останні зернинки пошматованих колосків? Це все теж недостатня плата за свободу?

А всі закатовані, замордовані, розстріляні патріоти, які за існування нашої країни, нашої нації, нашої мови віддали своє найдорожче – життя, теж заплатили замало? Їхня жертва теж виявилася недостатньою?

Потрібно було ще більше смертей, ще більше невинно страчених душ?

На жаль, ми й надалі продовжуємо платити занадто високу ціну за свою свободу. Ця ціна – це нескінченне намисто горя, сліз, страху, втрат… Це намисто, у якому переплелись біль і відчай, розпач і ще якесь почуття, яке неможливо описати словами. Це почуття приходить з усвідомленням величезної втрати; воно окутує твою душу липким страхом, який не дає можливості дихнути на повні груди, аби врешті зрозуміти весь трагізм ситуації.

Втрата…. Таке знайоме слово для тисяч українців. Це своєрідна межа, яка розділяє життя на «до» та «після». Напевно, зараз уже й не знайдеш людини, якої б не торкнулася ця жахлива подія. Хтось втратив рідне місто, яке загарбники перетворили на руїни, залишивши в пам’яті лише спогади про безтурботне дитинство, проведене на таких рідних вулицях. Хтось втратив друзів, які з початком повномасштабного вторгнення показали справжні обличчя, перейшовши на бік ворога. Хтось втратив домашнього улюбленця, не маючи можливості повернутися по нього в окуповану домівку. А хтось втратив і саму домівку, в яку підступно вночі прилетіла ракета, запущена «старшим братом». Але всі ці втрати не можуть порівнятися з втратою найдорожчого – рідної людини.

Ця неймовірно важка подія торкнулася своїм чорним, мов те гайвороння, крилом осель тисяч українців. Не оминула вона й мене.

Коли прийшла звістка про загибель брата, що самовіддано захищав нашу державу, у голові роєм проносились думки: це не може бути правдою, це якась страшна помилка.

Він, такий відважний воїн, такий безстрашний чоловік, така ще молода людина, – загинув? Ні, цього просто не може бути. Це трапилося не з ним. Можливо, це просто хтось схожий на нього. Це не може бути він. Денис занадто любив життя, щоб так швидко з ним розпрощатися.

Але минали години… Нестерпно довгі години… Вони, як ті зрадники, не проносили ніякого заспокоєння, як і не приносили жодного іншого дзвінка, що спростував би цю жахливу звістку. Коли ж остання надія, як та тендітна іскорка, що ще хоч трохи намагалася жевріти, все-таки згасла, прийшло усвідомлення, що це все відбувається насправді, що це не страшний сон, а наша жорстока реальність.

Все, що відбувалося далі, залишилося в моїй памʼяті кадрами з якогось моторошного фільму: сльози, відчуття безпорадності, похорон, величезна кількість незнайомих людей, які намагалися по-справжньому поспівчувати, церква, кладовище.

Хотілося заплющити очі, затулити вуха долонями, заховатися десь у віддаленому куточку, щоб втекти від цієї реальності, вдати, що це все відбувається не зі мною.

Але ця жорстока реальність мене знову й знову пробуджувала сотнями голосів, які долинали звідусіль, несучи в собі ноти незвіданого смутку. Хотілося підняти голову до неба й щосили закричати: «Чому, Боже? Чому ти його не захистив? Невже наших молитов було недостатньо?» І знову мене повернув з глибоких роздумів голос священника, що запросив попрощатися з Героєм.

Мить прощання промайнула в моїй свідомості спалахами щасливих моментів дитинства, які я прожила разом із ним.

Для мене це був не просто брат, це найдорожча серцю людина, з якою можна було ділити радощі й смуток, перші, здавалося б, такі справжні почуття симпатії та гіркі хвилини розчарування. Це людина, яка завжди знаходила слова підтримки, аби втішити мене, малу дівчинку. І тоді здавалося, що все навколо починало грати іншими барвами. А зараз він тут, в цю мить, коли можна востаннє подивитися на таке рідне обличчя, востаннє прошепотіти колись несказані слова і ніби почути у відповідь: ви впораєтесь, ви сильні, ви мусите жити далі й зробити все те, чого не встиг я; ви повинні подарувати моєму синочку всю любов, якої я, на жаль, уже ніколи не подарую.

І я живу… Уже більше року живу…

Живу з приглушеним почуттям болю, що розриває серце зсередини. Напевно, втрата цієї дорогої людини і є моїм максимальним навантаженням.

Але я повинна навчитися з цим жити, хоча ще не навчилася. Я мушу це зробити заради нього, який так хотів бачити мене щасливою.

Я зможу! Ми всі зможемо! Ми проженемо цього кровожерливого ворога далеко за межі нашої країни. Ми підлікуємо глибокі рани, оплачемо кожного героя, що віддав життя за Батьківщину, і почнемо творити нову історію. Звісно, ми вже ніколи не будемо таким життєрадісним, як раніше. Тепер у нас є надзвичайно важливий, хоча й дуже болючий, досвід. Наш погляд стане більш пильним, обличчя – більш серйозним, а усмішка торкатиметься вуст набагато рідше. Час від часу ми підійматимемо очі до неба, згадуватимемо всіх Героїв і ставатимемо ще сильнішими.

А поки що нам необхідно боротися з усіх сил! Ми повинні йти до своєї мети!

Ми маємо подолати всі труднощі, бо нам ще є чим здивувати увесь світ!