Під час евакуації Людмила Григорівна дуже боялась попасти під обстріли. Найбільше переживала за онука

Я мешкала в місті Авдіївці Донецької області. Мені 63 роки, у мене є дочка і двоє онуків: одному 12 років, другому - 25, він проживає в Німеччині. Зараз ми переїхали в Полтаву, бо в Авдіївці розруха.

У нас війна йшла вже сім років, поряд бахкало,  а про те, що вона повномасштабна, нам онук сказав. Дочка побігла знімати кошти з карточки, а я сказала, що збиратиму сумку, бо Бог його знає, що далі буде. Я так розхвилювалася, що в сумку поклала тільки документи і онукову нижню білизну. Потім донька мене заспокоїла. Сказала: «Мамо, ми зараз підемо скупимося, щоб продукти в нас були, а тоді я буду котлети смажити». І якось ми тоді заспокоїлися. 

Десь пів місяця в нас було тихо, а потім почали Авдіївку бомбити. Від вибухів у нас вікна полетіли, двері вирвало, світла не стало, опалення теж, тому ми й виїхали.

Ми поїхали відразу в Очеретине, це недалеко. Були там у знайомих, чекали, що все от-от закінчиться. А вже як в Очеретиному біля нас вибухнув снаряд і вікна вибило, ми вирішили їхати далі. Спочатку були в Терешках Полтавської області. Там зі світлом була проблема, а онук навчається онлайн зі своїм класом із Авдіївки. Тому ми переїхали в Полтаву. 

Більше за все ми переживали, щоб внук лишився живим під час виїзду і щоб ми безпечно виїхали. Я його обняла, сиділа біля нього і думала: «Хай навіть мене вб’ють, тільки щоб онук був цілий». Це було найстрашніше.

Ми виїжджали в той день, коли в Краматорську на вокзалі людей розбомбило, а я й не знала. Дочка розповіла аж тоді, коли ми вже від’їхали від Покровська. Якби я знала, то сиділа б в Очеретиному, побоялася б їхати на вокзал.