Я мешкала в селі на Херсонщині. У мене є дитина. У перший день росіяни йшли через ГЕС, у селі Козацькому бої були. У нас все чутно, тому що ми близько, за 20 кілометрів від Каховської ГЕС знаходимось. Потім зайшли «тигри» в село. Дуже страшно було.

Рашисти їздили по хатах і людей забирали. То дітей, то дівчаток шукали - хотіли розважатись. Продукти забирали, і це було саме страшне.

Пересування по селу було дуже небезпечне, тому що рашисти напивались і п’яні їздили. Ми намагались їм на очі не потрапляти, тому що невідомо, що у них в голові. Намагались дома сидіти, щоб ніде не ходити. 

Наші хлопці зайшли ввечері 10-го числа, а потім ще 11-го зайшли до нас. Літав дрон, і мій сусід, який раніше служив, сказав: «Це наш дрон».  Поїхали наші машини – і ми побігли до них.

Коли росіяни стали бомбити нас з іншого берега, ми зібрались з батьками і виїхали. Зараз проживаємо за 15 кілометрів від дому, в сусідньому селі. Щоб кудись їхати, потрібно, щоб були якісь заощадження. Цього нічого немає, тому що все було потрачено в окупації. Трудно було знайти хату, щоб звідти виїхати і десь проживати. Справлялись своїми силами з усім. 

Сестра з донькою виїхали в Польщу, а батьки залишились зі мною. Хати погоріли, нічого в нас немає. Мама з татом - люди у віці, не хочуть нікуди їхати. Сказали, що будуть на своїй землі. Я не поїду без них, тому що потрібно допомагати і дивитись за ними.  

Дуже хочеться до своєї домівки, на свою вулицю, до свого всього дуже хочеться. У нас немає зараз життя - ми не живемо, а існуємо.