Сім’я вчителів до останньої можливості залишалась у Гуляйполі. Під час евакуації вони побачили масштаби руйнувань, але не залишають надії повернутись додому і відбудувати місто

До війни я працював у Гуляйпільській школі-інтернаті вихователем. Жінка також педагог, французьку мову викладала. Жили ми в центрі міста у своєму будинку, мали город, господарство. А як почалася війна – прийшлося все покинути і виїхати в Запоріжжя. Дома все позалишали. Там таке коїться! Школи розбиті, в інтернат влучали декілька разів, дітей звідти вивезли до Польщі. Тепер чекаємо перемоги. 

Ми сиділи там, коли ще бомбили, стріляли. А вже коли мер оголосив у місті евакуацію, нам сказали, що є в нас один день – і ми виїхали без нічого, забрали тільки документи і по одній сумці. Надіємося, що коли повернемось – там буде все ціле.

Найважче те, що ми не знали, чим це все закінчиться і до чого воно йде.  Думали, два-три дні – і додому приїдемо, але війна вже понад чотири місяці йде. Та ми маємо надію, що нам буде куди повертатися, бо заново починати життя – вже не ті роки в нас. Молодь, може, і знайде себе десь, а нам хочеться повернутися додому.

Найбільше мене шокувало те, що ми, мирні люди, педагоги, нікому зла не робили – і на нас ось так напали. 

Шокує те, що росіяни почали стріляти по населених пунктах. У нас же не було військових. Ще й досі це здається сном. Здається, що це не з нами відбувається і це неправда. 

Найбільше мене вразило, коли ми сюди приїхали й почали оформлятися. Усі згуртувалися, все було добре організовано. І допомогу нам надали, і з житлом усе вирішили, і документи оформили. Приємно те, що влада дбала про нас, не кинула нас, як сліпих кошенят. Ми не відчуваємо тут себе чужими, та все одно душа болить і хочеться додому. У гостях добре, а вдома краще. 

Мені вже 55 років, дружині 53. У нас був свій дім, ми все життя працювали педагогами. У нас все було, усе йшло по накатаній. Ми знали, що ще трішки допрацюємо – і буде пенсія, можна буде жити спокійно, господарювати. Але війна перекреслила всі мрії. Тепер додому приїдемо й будемо дивитися, що робити. Можливо, доведеться щось відбудовувати. Від війни позитиву мало завжди. Сподіваємося, що нам ще буде де працювати. 

Ми думали, що війна швидко закінчиться, що може, це помилка або чутки. А як дійшло це все до Гуляйполя, тоді ми зрозуміли, що це вже справжня війна. Як почали стріляти і по нашій вулиці, і по центру, тоді ми вже зрозуміли. У нас ні світла, ні газу не було, ні води, але ми сиділи до останнього, поки нас не попередили, що буде організована масова евакуація.

Якраз коли ми виїжджали, обстріл був. І вже Гуляйполе було не схоже на себе. Хати горіли, були розвалені. 

Навколо коїлося таке, як ми раніше бачили в кіно про війну. Ми їхали шоковані, не вірили своїм очам. Звичайно, не хотілося виїжджати. Душа боліла.

Ми роздивилися, хто нам друг, а хто ворог. Сподіваємося, що будемо все відбудовувати потихеньку, повернемося додому. А по-іншому не може бути. Щодня дивимося інформацію, щоб побачити, коли зможемо повернутися. Чекаємо, що росіян погонять звідти. Надіємося, що ми обов'язково переможемо, повернемося у свої школи і будемо далі працювати.