Лідія Іванівна з болем згадує, як у її село ввійшли окупанти. Тепер село вже звільнене, але Лідії Іванівні доводиться перебувати в Запоріжжі, бо все майно знищено, хата згоріла

Я викладала біологію в школі, але 10 років вже на інвалідності. Жила в селі Червоне Пологівського району. 2 березня зайшли до нас москалі, і життя перетворилося на пекло. Ні води не було, ні світла, хоч їжа була про запас. Вони не дозволяли ходити по вулицях, а нам потрібно було шукати воду. Забрали в першу ніч у нас генератор, машину, цінні речі, вибили вікна. Чоловік пішов до них попросити, щоб хоч генератор залишили, тому що до нас приїхала донька з 11-місячним онуком. Ні, нічого. Наставили автомат в живіт і ні на що не звертали уваги. 

24 березня нас звільнили, і ми виїхали в Запоріжжя. Хата згоріла, кухня також. Чоловік займався сільським господарством. У нас були паї, комбайн. Вони все перебили – не залишилося нічого.

Ми в підвалі з онуком сиділи, метрів за 600 від дому. Все цвіло, крокуси цвіли, все було таке рідне... І так  не хотілося виїжджати. Думала, що ненадовго їдемо, а вже дев’ять місяців, як не вдома.

Шокувало, коли вони до нас прийшли. Сказали, щоб вишикувалися в ряд, і дочка з онуком також. Один із них автомат навів. Я думала, що це вже все.

І кожен день ми чекали, що зайдуть до нас і постріляють. Дуже боялися за дітей, за онука.  

Наша мама старенька живе поруч у селі. Їй 86 років. Вона не хотіла нікуди їхати. І нам довелося приїхати з чоловіком до неї, а у нас нічого немає. І наші солдати просто спасали нас від голоду – ділилися їжею. А потім почали привозити гуманітарку – стало краще. Тільки душа боліла, коли бачила зарево по рідному селі.

Війна закінчиться, коли нам допоможуть зброєю. У нас сильний народ. Нам тільки потрібно, щоб було чим воювати, щоб давали новітню зброю, і тоді ми переможемо.