Тетяна Олексіївна з чоловіком відправили дітей у Польщу, але довго не змогли жити одні без одних. 

Коли почалася війна, ми з родиною були вдома у Сумах. У перший день орки на танках вже їздили по місту – це було дуже страшно! 

Мій менший син дуже боявся, коли бахкало і летіли літаки або ракети. Він боявся сам знаходитися в кімнаті й спати наодинці. Я його, як могла, заспокоювала і не залишала самого.

На четвертий день війни у магазині продуктів не стало, хліб не завозили. Та, слава Богу, трохи були запаси, закрутки – то варили суп чи борщ, а з сироватки робили млинці.

Мене вразило те, що всі згуртувалися і ділилися останнім, що було вдома. 

12 березня ми вирішили вивезти дітей до Польщі. Але там їм без нас було дуже тяжко, та і нам тут без них так само. Тому 15 червня меншого забрали додому, а старший ще в Польщі – поки ще боїться повертатися.              

Про найстрашніші дні війни нам нагадує рюкзачок, з яким ми постійно бігали ховатися у погріб. В ньому ще лежать документи і пляшка води, він і досі стоїть напоготові.