Війна для мене почалася, коли я почула вибухи, коли земля стала трястися під ногами й почали літати винищувачі над головою. Самі воєнні дії я не бачила, тільки звуки вибухів і наслідки.

Пам’ятаю, як ми дітей вивозили, самі бігли з місця бойових дій, як збирали речі. Хапаєш дітей, кидаєш у машину, просиш відвезти. Документи збираєш, у підвалах ховаєш старих. Підвал облаштували... Такого ніколи в житті не робили, сподіваюся, більше не будемо цим займатися. Пам’ятаю, як виїжджали. Ці блокпости, ці люди, ця зброя в такій кількості...

Нам довелося вивчитися на нові спеціальності, дізнатися дуже багато нових міст, нових людей. Навчитися пристосовуватися й не звертати багато уваги, як ми звикли, на якісь побутові зручності.

Зараз я вже можу спокійно говорити, що хочу, йти, куди хочу. Немає комендантських годин. Я знаю, що якщо мене зупиняє поліція, то в мене є права.

Звичайно, ми переоцінили свої старі цінності. Усі побутові речі, які ми вважали дуже важливими й потрібними, виявилися не такими вже й важливими. Нам головне зараз – спокій і дах над головою. І побільше радісних хвилин в сім’ї. Ми навчилися тримати ситуацію та себе в руках, не панікувати. Упевнені, що буде обов’язково краще.

Повертатися додому ми не хочемо. Може, якщо тільки ненадовго, щоб продати нерухомість. Залишатися там немає ніякого бажання.