Ляховець Валерія, учениця ліцею «Гарант» Лисичанської міської ради, м. Лисичанськ, Луганська обл.

Конкурс есе "Один день"

Щастя та мир. Мир та щастя… Виявляється, ці слова міцно пов’язані між собою.

Травень цього року. Я з батьками їду в гості до свого хресного. У місто з символічною назвою Щастя.

Здається, що все як завжди: бігають діти, спілкуються бабусі на вулиці, чоловіки йдуть додому з роботи... Проте поряд іде війна, вона нікуди не пішла.

Вона нахабно дихає в спину. Невже це можливо, що в ХХІ столітті тут, у центрі Європи, іде війна?

Спогадами повертаюся у такий же теплий весняний день 2014 року. Тато бере мене за руку та ми йдемо у школу. Весело розмовляємо. Я відчуваю тепло його долонь. Раптом все навколо починає розривати гул сирени. Нічого не розуміємо, але продовжуємо шлях… До школи того дня ми так і не дійшли… У цей день у нашому місті почалася війна…

Потяглися одноманітні, повні тривоги дні. Моє місто швидко спустошувалося.

Люди залишали свої домівки, беручи квиток в один кінець, без надії повернутися. Одного ранку це сталося й з нашою сім‘єю. Хаотично зібравши речі, ми сіли в автівку й рушили в нікуди…

На щастя, тоді наша подорож була недовгою. Через два тижні ми повернулися у спаплюжене сепаратистськими руками, але звільнене місто, у якому знову майорів рідний жовто-блакитний прапор.

Дуже важко згадувати ті жахливі моменти… Саме того ранку, восьмирічною, я зрозуміла ціну миру. Україна пережила багато війн, і досі бореться за нього. Тепер я усвідомила слова бабусь та дідусів, які пережили Другу світову війну. Я сподіваюся, що мої майбутні діти ніколи не відчують тих моторошних емоцій.

Нехай жовто-блакитні крила нашого стяга гордо простягаються над містами України назавжди!