Валерія, учениця ліцею «Гарант» Лисичанської міської ради, м. Лисичанськ, Луганська обл.

Конкурс есе "Один день"

Щастя та мир. Мир та щастя… Виявляється, ці слова міцно пов’язані між собою.

Травень цього року. Я з батьками їду в гості до свого хресного. У місто з символічною назвою Щастя.

Здається, що все як завжди: бігають діти, спілкуються бабусі на вулиці, чоловіки йдуть додому з роботи... Проте поряд іде війна, вона нікуди не пішла.

Вона нахабно дихає в спину. Невже це можливо, що в ХХІ столітті тут, у центрі Європи, іде війна?

Спогадами повертаюся у такий же теплий весняний день 2014 року. Тато бере мене за руку та ми йдемо у школу. Весело розмовляємо. Я відчуваю тепло його долонь. Раптом все навколо починає розривати гул сирени. Нічого не розуміємо, але продовжуємо шлях… До школи того дня ми так і не дійшли… У цей день у нашому місті почалася війна…

Потяглися одноманітні, повні тривоги дні. Моє місто швидко спустошувалося.

Люди залишали свої домівки, беручи квиток в один кінець, без надії повернутися. Одного ранку це сталося й з нашою сім‘єю. Хаотично зібравши речі, ми сіли в автівку й рушили в нікуди…

На щастя, тоді наша подорож була недовгою. Через два тижні ми повернулися у спаплюжене сепаратистськими руками, але звільнене місто, у якому знову майорів рідний жовто-блакитний прапор.

Дуже важко згадувати ті жахливі моменти… Саме того ранку, восьмирічною, я зрозуміла ціну миру. Україна пережила багато війн, і досі бореться за нього. Тепер я усвідомила слова бабусь та дідусів, які пережили Другу світову війну. Я сподіваюся, що мої майбутні діти ніколи не відчують тих моторошних емоцій.

Нехай жовто-блакитні крила нашого стяга гордо простягаються над містами України назавжди!