Валентині Миколаївні діти допомогли евакуюватись з Мар’їнки, коли там стало особливо небезпечно

До початку війни я мешкала в місті Мар'їнка Донецької області, якої зараз немає: все зруйнували.  Я працювала спочатку на машиноремонтному заводі, тоді - на шахті, з шахти пішла на пенсію. Зараз живу під Іллічівськом, переселенка. Мені 70 років.

18 лютого мені зробили дві операції, 21 лютого мене виписали, а двадцять четвертого ми вже почули, що війна: по Києву, по Харкову почали стріляти. Шокувало, що стріляли по домам і гинули люди, все горіло. Найбільше шокує, що гинуть люди і діти - ні за що, ні про що. Жалко і людей, і тварин. 

Коли метрів за п’ятнадцять від моїх дверей розірвався «Град», наступив вирішальний момент. Я забрала своїх тварин і виїхала в Іллічівськ, де донька купила невеличку дачу. Ну і техніку, яку змогла, забрала сюди.

Вивезли двох собачок: я не могла їх там кинути, бо вони зі мною ховалися там в підвалі. Ми часто ховалися у сусідів, - вони мене брали до себе в підвал. 

Мені б дуже тут важко було, якби не діти. Син сам – переселенець, виїхав з Донецька. Дуже важко було матеріально. А донька в Києві, була в декреті - то вони потрошку мені допомагали. В мене ж пенсія маленька, а потрібно було комунальні оплачувати. Я тоді місяця чотири ще не получала переселенчеські. Буває трудно із ліками, тим паче - я після двох операцій на дієті, мені потрібно овочі і фрукти більше їсти, а ціна в них така! Що можу, те купляю, а що ні - то обходжуся.

Я вважаю, що потрібно не тільки Україні й Росії, а і Америці, і Польщі, і Румунії, і Угорщині - всім сісти за стіл переговорів. Кінця і краю немає цієї війни. Я так вважаю, що Україна переможе, тому що не ми ж напали, але все одно сісти за стіл переговорів треба.

Мені хочеться повернутися в рідну Мар'їнку, в свою хатинку. Щоб я нікому не надоїдала. Щоб мої внуки більше не бачили цієї війни і не чули цих вибухів, щоб людям, які покинули свої домівки, допомогли, відстроїтись, повернутися на своє місце, а не помирати десь на чужині.  Україна розквітне. Ми - багата країна, і надіємося, що вона буде розвинута. Може, я до цього не доживу, але хочу, щоб діти і онуки це побачили.