Я зі свого села нікуди не виїжджала, бо у мене господарство вдома і я за ним наглядала. Тому я весь час тут просиділа. Мій чоловік воював із першого дня війни, ще з 2014 року. Мене наші місцеві зрадники чеченцям здавали: розповіли, що в мене чоловік – АТОвець. До мене з обшуками приходили, я все ховала: і прапори, і військову форму. Біля нас танки стояли, важко було, звісно. Зараз чоловікові 60 років, він уже на пенсію звільнився.

У мене були корови. Двох я здала і трошки грошей заробила. І ще одна корова лишилася, тому в мене молоко було. А гуманітарну допомогу їхню російську я не брала. Мені навіть сусіди погрожували через це.

В селі дуже багато людей, які «перевзулися». У нас тут приблизно десять відсотків проукраїнських людей. Ми думали, що тих зрадників покарають, але їм нічого не зробили. 

До мене сусіди приходили і казали: «Ти ще будеш на колінах повзати!», і я про це говорила СБУ, але їм нічого не було. А зараз ці перевертні прапор український повісили. Немає справедливості.

Найприємніший момент був, коли наші хлопці нас звільнили. Ми такі раді були, так зустрічали їх!

Зараз ми з рідним усі разом, слава Богу. Всі живі, здорові. Чоловік повернувся з фронту, і тепер легше стало.

Дуже нам хочеться, щоб війна швидше закінчилася, бо вже неможливо так жити.