Того дня я так і не пішла до школи, не з'їздила на олімпіаду з української мови, не зустрілася з друзями... Деяких з них вже нема, деякі - лежать з контузією. Я живу в Чернігівській області і саме через нашу область росіяни намагалися захопити Київ.

Я вийшла на подвір'я і переді мною постала така картина: всі люди були в метушні. Над головою летіли снаряди, бомби, міни і ракети... Летіли вже над виснаженим небом.

Ми жили в льосі, нас було семеро, над нами часто літали літаки. Після перших днів перебування там я виробила звичку падати разом з іншими на підлогу, коли ми чули цей моторошний гул. Коли літак летить, то рано чи пізно гул віддаляється, а того дня він був навіть за звуком зовсім інший. Мама крикнула, що потрібно лягати на підлогу, це ми й зробили. Гул все наростав і в якийсь момент я подумала, що зараз помру і більше ніколи не побачу своєї сім'ї.

А потім прогримів страшний гуркіт... Я нарешті розплющила очі і зрозуміла, що жива…

З цією війною ти розумієш, що завтра може вже не бути, ні завтра, ні післязавтра. Було боляче і страшно, дуже страшно… Боляче – це коли дитина, якій залишилося жити лічені дні, малює життя, яке не побачить. А страшно -це коли ти розумієш, що ти жива, ти ходиш, іноді розмовляєш, але цього життя ти не відчувала, ти ніби вмерла, ніби просто існувала.

Через декілька днів нам випала можливість виїхати, але щоб виїхати потрібно дійти до пункту виїзду. Ми з бабусею йшли, а нам в спину летіли уламки від ракет. І саме в цей момент ти розумієш цінність життя.

У моєму дворі всюди були ями від ракет, подекуди виднілися самі ракети, майже всюди була кров. Мого собаку вбило касетною ракетою.

У стінах мого будинку були як і великі, так і маленькі дірки. Вночі через маленькі отвори від касетних ракет було видно зорі. Іноді я знаходила в цьому позитив, адже в дитинстві я мріяла спати під відкритим небом…

 Коли було тихо, ми йшли до центру, де іноді привозили хліб. Стояли в черзі по 9-11 годин, не знаючи чи вистачить нам бодай крихти хліба чи краплини масла. Іноді не вистачало...

Мою музику замінили сирени, мої сни замінили новини, мої вулиці замінили підвали, моїх друзів замінили вокзали, мої книги замінила тривога, мій рюкзак замінив весь будинок, моє ліжко замінила підлога та ніщо не замінить віру…

У мого знайомого була собака, яка дуже боялася гучних вибухів. Вночі вона розбудила свого господаря і відвела його до укриття, через декілька хвилин снаряд зруйнував їх будинок. Ніби відчула…

Іноді так складається, що життя найдорожчих для вас людей, може обірватись у будь-яку секунду. Тому цінуйте життя, цінуйте моменти,  бо може бути пізно…