Я мешкаю на своїй рідній землі, в Снігурівці. Мені 61 рік. 

Почула по телевізору, що почалася війна, і перші дні знаходилася в сховищі, сиділа там довго. Вдень прибіжу додому, зварю поїсти - і тікаю, бо були страшні обстріли. Ми були в сховищі у школі. 

У нас не було нічого. По воду до джерела ходили. Їжа була дуже скромна, бо все розбите, магазини не працювали, нічого не привозилося. Їли тільки те, що було в себе в запасах.

Найважче, що дитина була десь в Києві, а я – тут. Невідомо, чи побачимося, чи ні. Грошей не можна було зняти. Виживали, як могли. Одне слово - війна.

Той день, коли зайшли ЗСУ до Снігурівки, ми плакали від радості. Я була вдома, а люди, які на базарі були, сказали, що зайшли наші. Ми були їм дуже раді. Ми дуже їх чекали, не могли дочекатися.

Ми надіємося на краще. Я надіюсь, що в цьому році війна закінчиться. Хочу бачити своє майбутнє таким, щоб я могла зустрітися з дітьми, щоб я не боялася ходити, спати, щоб я могла спокійно доживати свій вік.