Черкашина Оксана, вчитель, Середня загальноосвітня школа № 50 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна – це час темряви, страху та болю, але навіть у найтемніші моменти з’являється світло у вчинках людей, які залишаються людяними попри все. Один такий момент назавжди змінив мій світогляд. Сталося це у березні 2023 року. Минув рік повномасштабного вторгнення російської федерації у нашу країну. Ми з родиною жили у маленькому містечку Донецької області - Костянтинівка. Протягом року ми з чоловіком жили в страху за життя нашої чотирирічної донечки Єви, зараз їй шість, коли вже почали бомбити наш район та почало прилітати у сусідні будинки, ми вирішили виїхати з міста.

Це рішення для нас було дуже важким, бо у чоловіка в місті залишалися бабуся і дідусь. Бабуся паралізована. Слава Богу, за нею міг доглядати дідусь. Вони не хотіли з нами покидати місто, бо переживали за будинок, та за все, що нажили протягом життя.

Для нас було дуже складно та страшно покинути рідне місто, свій будинок, тварин, яких ми не могли взяти з собою, те життя до якого звикли, але на першому місці була донька та її безпека. Виїхали ми до Києва. У наших планах було орендувати квартиру, але вийшло зовсім не так, як би нам хотілося….Квартири у Києві виявилися в «три дорога», та й жити у чужому місті було дорожче ніж у нашому.

Грошей, котрі ми брали із собою, вистачало тільки на їжу. Ми з чоловіком були у великому розпачі, але перш за все нам потрібно було дбати про дитину.

Почали шукати хаби, але на той момент хабів Донецької області в Києві самотужки ми не знайшли, тому хотіли вже повертатися додому. Переглядаючи пости у фейсбуці, ми випадково натрапили на об’яву про хаб Лисичанської громади. Волонтером якого була Тетяна. Дуже добра, чуйна, та ласкава. Зателефонувавши їй мій чоловік та я відчули, що народилися в друге. Тетяна Олександрівна прийняла нас до хабу, надала  кімнату, посуд, речі.

Проживши трохи у гуртожитку, нашу сім’ю спіткала нова біда, в мене загинув рідний брат - військовий. Тетяна знов нас підтримала.

В січні завдяки Тетяні Олександрівні ми все ж таки вмовили дідуся і бабусю переїхати до нас у гуртожиток. Тож ми тепер усією родиною живемо разом. Перебуваємо ми у цьому хабі до сьогодні. Завдяки цій людині, наша донечка Єва пішла у перший клас, я влаштувалася до тієї ж самої школи, працюю поки що асистентом вчителя, вступила до університету навчаюсь на психолога.

Цей прояв підтримки та доброти навчив мене тому, що: не важливо хто ти, у що ти вдягнутий, з якого ти міста чи села, з якої області – прояв людяності у темні часи може подарувати надію на світле та безпечне майбутнє. Найбільша сила українців у єдності, стійкості та взаємопідтримці. Я пишаюсь, що є частиною величного народу та можу передавати отриману підтримку та доброту тому хто її потребує. Слава Україні! Слава українському народу!!!