Мені сімдесят років. Я мешкаю в селі Донецької області. Син ще у 2014 році переїхав з родиною з Донецька у Київ. Донька минулого року виїхала в Полтаву.

22 лютого я була у Києві: приїхала до сина на день народження. Син просив залишитись ще на деякий час, але я не погодилася. Наступного дня виїхала, а вранці 24 лютого приїхала додому. 

У нас пів року не було світла і газу. Довелося переробити котел на дров’яний і закупити дрів, щоб можна було обігріти будинок. Готувала разом з іншими мешканцями будинку на вогнищі під під’їздом. Ми стали дружніші. 

Я їжджу до сина в Київ. З донькою бачимося рідко. Раніше я була оптимісткою, завжди підбадьорювала людей, а тепер - здаюсь. Морально тяжко. Сплю максимум три години на ніч. Стала плаксива, нестримана. Син запросив мене на мій день народження у Київ і зводив до лікаря. 

Я надіюся, що війна закінчиться до кінця цього року. Діти  хочуть забрати мене, а я не хочу виїжджати. Маю оптимістичні надії.