Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Владислав

«Готувати їжу на вогнищі біля будинку - незабутній досвід»

переглядів: 732

Школа, де навчався Владислав, постраждала від обстрілу, загинули діти і вчителька. Молодому чоловікові довелося пережити не тільки побутові проблеми, пов'язані з відсутністю елементарних зручностей, але і психологічні. Він не може спокійно реагувати на салюти.

Особисто для мене війна розпочалася 26 травня 2014 року зі штурму Донецького аеропорту. Потім були неодноразові обстріли, оскільки я з сім'єю проживав у Київському районі, недалеко від аеропорту. Це був один з постраждалих районів Донецька.

Постійно ми чули свист снарядів над будинком. За рік війни навчилися розуміти: до нас прилітає чи від нас. Людина починає адаптуватися і знати, коли з чого стріляють. На слух можна було визначати: цього потрібно побоюватися чи не потрібно. Така ось нова життєва практика, про яку хотілося б забути. Після цього багато років на будь-який салют реакція неадекватна на рівні підсвідомості. Розумію, що я далеко, але щось, що в'їлося у свідомість, проривається.

Адже ми не думали, що все дійде до війни. Багато людей картало себе за те, що чогось не змогли, не зупинили, не доборолись. Коли це закінчиться і чи буде світле майбутнє? Це розмови, які часто виникали тоді і зараз.

Особливо запам'ятався мені обстріл 57-ї школи в Донецьку. Я сам у цій школі вчився, там загинула вчителька, діти, у нас були вибиті вікна в будинку. Ці речі найбільше асоціюються з війною і її наслідками. А ще – набирання води у фонтані і розтоплення снігу, щоб змивати каналізацію. Багато днів не було ні газу, ні світла, ні води, тому населення одного з центральних районів міста рятувалось як могло. Це запам'ятовується і дуже важко йде зі свідомості. Готувати їжу на вогнищі біля будинку – це незабутній досвід.

Я поїхав з Донецька в грудні 2014 року. Не хотів їхати, але це була одна з можливостей продовжувати навчання в аспірантурі. Умови, які запропонували в Києві, були максимально сприятливі. На раді сім'ї було вирішено, що треба довести до фінального кінця – захисту дисертації. Тоді мені вдалося виїхати.

Правда, довелося зіткнутися з труднощами психологічного плану. Фінансове питання не так особливо стояло, якісь гроші ще залишалися. А сам виїзд з Донецька (я їхав через Костянтинівку) – тривалий і нервовий переїзд. Якщо раніше до Костянтинівки можна було доїхати за годину, то тоді мені довелося їхати дев'ять годин через різні пости.

Дорогою бачили обстріляний автобус з вибитими вікнами, що не додавало оптимізму. Усвідомлення того, що тебе в будь-який момент можуть десь завернути, зупинити і будь-яка неприємність може трапитися, відклалося в пам'яті.

Після такого починаєш цінувати якісь інші речі. Здоров'я, наприклад. Не від вірусів, а не загинути, йдучи на роботу або сидячи вдома. Пережив ніч, сьогодні вона була тиха – це цінні речі. І підтримка друзів. У цивільно-військовому Донецьку багато залежало і від таких дружніх відносин, взаємовиручки, взаємодопомоги.

Ми навчилися оптимізму. Все повинно закінчитися так чи інакше добре. Якщо впадати у відчай або депресію, в активний страх, це ніяк не допоможе, тільки посилить відчай. Найстрашніше вже було, можна сподіватися. Хотілося б вірити, що якщо пережили це, то буде простіше.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Донецьк 2014 Текст Історії мирних чоловіки переїзд психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення освіта перший день війни обстріли Донецька
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій