Історії, які ви нам довірили
Школа, де навчався Владислав, постраждала від обстрілу, загинули діти і вчителька. Молодому чоловікові довелося пережити не тільки побутові проблеми, пов'язані з відсутністю елементарних зручностей, але і психологічні. Він не може спокійно реагувати на салюти.
Особисто для мене війна розпочалася 26 травня 2014 року зі штурму Донецького аеропорту. Потім були неодноразові обстріли, оскільки я з сім'єю проживав у Київському районі, недалеко від аеропорту. Це був один з постраждалих районів Донецька.
Постійно ми чули свист снарядів над будинком. За рік війни навчилися розуміти: до нас прилітає чи від нас. Людина починає адаптуватися і знати, коли з чого стріляють. На слух можна було визначати: цього потрібно побоюватися чи не потрібно. Така ось нова життєва практика, про яку хотілося б забути. Після цього багато років на будь-який салют реакція неадекватна на рівні підсвідомості. Розумію, що я далеко, але щось, що в'їлося у свідомість, проривається.
Адже ми не думали, що все дійде до війни. Багато людей картало себе за те, що чогось не змогли, не зупинили, не доборолись. Коли це закінчиться і чи буде світле майбутнє? Це розмови, які часто виникали тоді і зараз.
Особливо запам'ятався мені обстріл 57-ї школи в Донецьку. Я сам у цій школі вчився, там загинула вчителька, діти, у нас були вибиті вікна в будинку. Ці речі найбільше асоціюються з війною і її наслідками. А ще – набирання води у фонтані і розтоплення снігу, щоб змивати каналізацію. Багато днів не було ні газу, ні світла, ні води, тому населення одного з центральних районів міста рятувалось як могло. Це запам'ятовується і дуже важко йде зі свідомості. Готувати їжу на вогнищі біля будинку – це незабутній досвід.
Я поїхав з Донецька в грудні 2014 року. Не хотів їхати, але це була одна з можливостей продовжувати навчання в аспірантурі. Умови, які запропонували в Києві, були максимально сприятливі. На раді сім'ї було вирішено, що треба довести до фінального кінця – захисту дисертації. Тоді мені вдалося виїхати.
Правда, довелося зіткнутися з труднощами психологічного плану. Фінансове питання не так особливо стояло, якісь гроші ще залишалися. А сам виїзд з Донецька (я їхав через Костянтинівку) – тривалий і нервовий переїзд. Якщо раніше до Костянтинівки можна було доїхати за годину, то тоді мені довелося їхати дев'ять годин через різні пости.
Дорогою бачили обстріляний автобус з вибитими вікнами, що не додавало оптимізму. Усвідомлення того, що тебе в будь-який момент можуть десь завернути, зупинити і будь-яка неприємність може трапитися, відклалося в пам'яті.
Після такого починаєш цінувати якісь інші речі. Здоров'я, наприклад. Не від вірусів, а не загинути, йдучи на роботу або сидячи вдома. Пережив ніч, сьогодні вона була тиха – це цінні речі. І підтримка друзів. У цивільно-військовому Донецьку багато залежало і від таких дружніх відносин, взаємовиручки, взаємодопомоги.
Ми навчилися оптимізму. Все повинно закінчитися так чи інакше добре. Якщо впадати у відчай або депресію, в активний страх, це ніяк не допоможе, тільки посилить відчай. Найстрашніше вже було, можна сподіватися. Хотілося б вірити, що якщо пережили це, то буде простіше.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
