Сім’я харків’ян в перші дні війни евакуювалась разом з дітьми і старенькою бабусею, щоб врятуватись від авіаобстрілів. Потім вони повернулись додому і почали волонтерити

Ми живемо у місті Харкові біля окружної дороги. У нас був приватний будинок, дві машини, у нас було все, про що ми могли мріяти. Життя було прекрасне, чудове, неймовірно яскраве. Все було добре до 24 лютого. О 4.21 для нас  розпочалась війна, тому що у нас був перший бій і від нас росіяни заходили. 

Перші вибухи були о 4.21. Я схопила сина, ми побігли одягатись. Розбудила чоловіка, бо він нічого не чув. Ми побігли до сусідки в підвал. Звідти я почала телефонувати рідним і сказала, щоб їхали до нас, бо я не розуміла, що взагалі відбувається. На той момент мені здавалось, що у нас краще, бо є скважина, поряд річка, є сніг, який ми можемо розтопити і пити воду. Нормальні люди виїжджали, а ми намагались якось облаштуватись. Ми з сестрою поїхали забрали мамину тітку, їй було 86 років. У цьому році ми її вже поховали. 

З другого дня у нас не було світла. Потім ми не могли виїхати від нашого будинку через постійні обстріли. Обстрілювали, з чого тільки можна було. Горіли будинки, згоріло дві заправки. По нашій вулиці вже заходили ДРГ.  Ми їхали і бачили згорілі будинки. 

Десь на четвертий день до нас у двір залетів «Град». Ми дивом вижили. Він скосив цілий ряд берез поряд з будинком і влучив у тандир з термостійкої цегли на нашому подвір’ї. Ми були на першому поверсі і оглухли усі. 

Ми вдома знаходились всього вісім днів, але за цей час пережили все, що можна було.  2 березня ми зрозуміли, що потрібно вивозити дітей, але не машинами, бо машини росіяни розстрілювали. Поїхали на вокзал. Місто вже було порожнє і розбите. На вокзалі був жах. Було дуже багато людей, там не було де стати. Ми ще вивозили сусідських дітей у багажнику машини, бо в салоні не було місця. 

На вокзалі біля нас стояла жінка з маленькою дівчинкою років трьох. Чоловік запропонував потримати дитину. І ми всі разом так і стояли, очікуючи потяг. Коли підійшов потяг, ми почали за ним йти. Коли обернулись, то жінки поряд не було. Ми хвилин сорок її кликали. Кричати, звали... Вже мені чоловік сказав: «Ти ж хотіла дівчинку». Потім знайшлась та мама. 

Підійшов потяг, нам сказали, що речей не можна брати. Тільки діти і рюкзаки. Відкрились двері потяга і діти з жінками просто почали забігати у вагони. Всі кричали, штовхались. Я повернулась до чоловіка і сказала, що повертаюсь додому. Нехай краще мене вдома вб’ють, ніж тут задавлять. І ми повернулись додому. 

Тільки дістались додому, як над нами пролетіло п’ять літаків. І рівно через дві хвилини вони почали скидати бомби. Ми з мамою сиділи і молились, щоб не на нас. І так - кожної ночі: пролітали ці літаки і бомбили центр і ті вулиці, по яким ми повертались з вокзалу. 

Ми приїхали додому і це був жах. Ми вирішили 4 березня виїжджати, а третього чоловік привіз генератор, ми підключили воду. Всі покупались, помили голови, зарядили телефони. Зібрали речі, завантажили машини. Залишили сусідам ключі від будинку. Сказали, щоб вони брали продукти, які їм потрібні. Бо сусіди не виїжджали. Вони всю війну пробули вдома. Їх тут залишалось троє. 

4 березня ми виїхали на Полтаву. Там ночували дві доби. Я шукала інсулін для чоловіка по всім аптекам. Потім я знайшла квартиру у Світловодську. Там поселила батьків з сестрою і бабусю. А самі ми планували поїхати у Львів до друзів, які нам залишили квартиру. Але не доїхали, бо у сина піднялась висока температура і почались панічні атаки. Я чотири доби збивала йому температуру. Потім ми поїхали до Світловодська, далі у Кременчуці жили. Зараз ми вже дома. У суботу я поховала батька. 

Ми волонтеримо. Возили і речі, і продукти і ліки. Мій однокурсник до сих пір ганяє машини на передову. Ремонтує і знову повертає. Дуже багато таких людей, які допомагають. 

Дуже відфільтрувалось наше коло друзів і знайомих. Бо хто був людиною, той став ще більш людянішим, а хто був не зовсім, той робить ще гірші вчинки. У нас є люди, якими ми пишаємось. 

У мого чоловіка на роботі був робітник. Він працював зварювальником і у перший день пішов воювати. Він уже отримав багато нагород. Ми ним сильно пишаємось. Він брав участь у звільненні Ізюму. Цей хлопець взагалі герой. Хоча у його дружини рак, а вона така як я роками. Але він пішов, бо не міг спокійно спати, коли до нас зайшов ворог. Тому такі люди є, які вражають. 

Мрію, щоб був мир. Це наше єдине бажання. Якби нам сказали, що ми таке побачимо, таке переживемо, ми б ніколи не повірили. Хочу, щоб більше ніколи не було війни. Бо нічого страшнішого немає, ніж війна. Щоб наші діти більше ніколи такого не переживали. Буде мир, то будуть і сили і робота. Нам потрібна перемога.