Колодка Ольга, 10 клас, Смілянський навчально-виховний комплекс "Загальноосвітня школа І ступеня - гімназія імені В.Т.Сенатора" (з дошкільним підрозділом) Смілянської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маслюк Наталія Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок 24 лютого 2022 року змінив моє життя, як, мабуть, і всіх українців. Ми стали свідками того, як звичне життя розбила війна, розвіявши, неначе дим, наші мрії і плани. Варто пригадати дні, що передували повномасштабному вторгненню росії на територію України. Я у цей період почувалася тривожно, часто думала про небезпеку, оскільки чула розмови дорослих, переглядали новини, інформаційні повідомлення в соціальних мережах та засобах масової інформацій. Усе це створювало напружену атмосферу.

Ми з сім’єю зібрали тривожну валізку, до якої уклали усе необхідне для життя протягом кількох днів: воду, продукти харчування, ліки, документи, засоби звʼязку, теплі речі тощо.

Вечір 23 лютого був буденним: ми з подругою ділилися планами про майбутнє, які, на жаль, на ранок були зруйновані. Ми так захопилися розмовою, що зовсім забули про важливий тест, що мав відбуватися наступного дня, і настрашилися, згадавши про нього наприкінці розмови. Зараз я розумію, що жодні тести, конкурси, змагання не страшні, головне – це жити під мирним небом.

Тоді ж я й уявити не могла, що це останні спокійні години перед тим, як наше життя перевернеться з ніг на голову.

Уранці 24 лютого я прокинулась від гучних звуків, які нібито нагадували гуркіт грому, насправді ж це були руйнівні вибухи. Світ, який я любила, цінувала, плекала, раптом перетворився на страшний сон. Налякана, я відразу побігла до батьків. Мама, побачивши стривожену мене, сказала, що почалась війна, і ніжно пригорнула до себе, ніби захищаючи від усього лихого.

Сприйняття часу в той день було химерним: він ніби зупинився.

Загалом війна значно вплинула на різні сфери нашого життя, особливо такі, як сімейні взаємини, освіта, психологічне здоровʼя та інші. Я не стала винятком. Повітряні тривоги, вимкнення світла, розлука з рідними та постійний стрес забарвлювали мою реальність у темні кольори. І вкрай необхідно було віднаходити рівновагу, освітлювати життя.

Пригадую, як ми з родиною спускалися у бомбосховище, як намагалися розважити, підтримати один одного і посміхнутися, хоча це було непросто.

Поступово ми адаптувалися до нових умов. Відновилось дистанційне навчання, яке згодом перейшло в очне. Активне спілкування дуже допомогло долати стресові ситуації, але страх і тривога не зникали. Не полишають вони мене й донині.

Як і більшість українців, я шукала, де і в чому могла би бути корисною, намагаючись наблизити нашу перемогу.

Спочатку робила невеличкі подарунки для захисників, навіть не усвідомлюючи повною мірою, який вплив вони можуть мати. Для мене це були нескладні у виготовленні вироби. І лише зустрівшись з нашими воїнами віч-на-віч, я відчула, наскільки важлива для них кожна дрібничка, кожне слово підтримки. Саме тоді я по-справжньому усвідомила свою причетність до великої справи і зрозуміла, що мій особистий внесок – це не просто подарунки, а вияв поваги і підтримки нашим героям.

Війна – це страшне випробування, що змінило мене.

Я стала більш цілеспрямованою, відповідальною, навчилася розставляти пріоритети і цінувати кожен момент. Я зрозуміла, що найголовніше в житті – це рідні й друзі поруч  і мирне небо над головою. Жити під час війни складно і небезпечно, але ми не можемо дозволити собі опустити руки, попри все маємо жити на повну: творити, мріяти, любити, радіти кожному дню і наближати нашу перемогу! І гуртуватись, звісно, бо ніхто не зможе нас здолати, коли ми разом!

Незважаючи на всі негаразди і втрати, я вірю в нашу силу, у нашу перемогу, мрію про день, коли ми зможемо повернутися до мирного життя, відновити все те, що було зруйновано.