Мені 83 роки, ми з чоловіком проживаємо зараз в Краматорську. Але вже не в своєму домі, а в людей, нас пустили. А у нас вікон немає, все вибило. Ми нікуди не виїжджали, чоловіку вже 86 років.

Коли почалася війна, ця вся стрільба, ми перейшли в хату на першому поверсі, щоб нікуди не ходити, і буквально через неділю у нас розбило дім. 

Ми ходимо туди. Там мишей повно, все розбите. Головне було залишитися живими. Хочеться ще дітей побачити, вони виїхали раніше. Вони нам кожного дня телефонують, ми розмовляємо. 

Нас шокувала взагалі ця війна. Скільки можна її продовжувати? Жили добре, все добре, а тепер от і шоковані ходимо, і звісно, всі болячки від стресу, від нервів. Ну, нам допомагає держава - дає нам дві тисячі на ліки. 

Подивишся на це все і думаєш: «Господи, хоч би наші діти жили добре, не хворіли!» Хочеться, щоб була наша перемога, і наступив мир на всій землі.