Луганчанка Світлана Крюкова до війни любила мандрувати. Переживши обстріли, перебої з водою та продуктами, жінка мріє, щоб знову можна було їздити без перешкод.

З мирного життя згадується дитинство та робота. Гарне життя було, мені подобалося. Все було гаразд. На роботі цінували, зручно було приїжджати, їздити та подорожувати Україною. Все було чудово. Син у мене помер ще до війни, я живу сама.

А у 2014 році все змінилося. Перші обстріли я застала в Макаровому, було гамірно і страшно. Доводилося ховатися у льоху чи в хаті. Навіть у душі ховалися. Ми від страху групувалися, у кого добрий був підвал, там і були. Я була у сусідки своєї та знайомої. Досі страх залишився, здригаюся від будь-якого шереху і появи людини в полі зору.

Тоді було дуже тяжко, бо світла не було три місяці і з водою було дуже тяжко. Знайомі на той час поїхали і попросили доглянути тварин. З їжею нелегко було, займали чергу за хлібом, допомагали один одному. У кого що було, то й ділилися. Голодували, можна сказати, рідко, а з водою були проблеми.

Мрію, щоб було колишнє життя. Хочу бачитися з родичами, коли захочу, і мандрувати. Люблю їздити, хоч і вік у мене серйозний.