«Головне – не замерзнути. Дров взяти немає де, усе заміновано»

У нашому селі Оріхове-Донецькому нас лише 22 людини. Чотири не працюють, їм немає де працювати, вони нічого не отримують. Решта пенсіонери. Коли війна почалася, у 2014 році, нас було 49. Уявіть, скільки людей померло вже.

У 2014-2016 роках нам було дуже-дуже важко. Били просто тут. Тут буквально десь у 100 метрах усе це розривалося. Це був кінець 14-го року. Світла не було, напевно, місяців зо три, потім зробили, потім знову не було. Без світла ми сиділи дуже довго. А в нас що? Немає світла – немає води. Благо, що одна хоч колонка в селі є, їздили.

У цьому році ось взагалі дров ніяких. Збираємо ящички з чоловіком то там, то там. Хати там занедбані залишилися, палиці тягаємо. Пережили ми тяжко.

Хлібна машина, слава Богу, приїжджає, хліб ми можемо купити. Ліки немає де взяти. І всі люди літні, усі страждають, усім треба від тиску щось хоча б. Хоч би до нас могли лікарі приїхати хоча б раз на місяць. У 2016 році приїжджали, а потім за нас забули. Може, тому що нас дуже мало. Що це таке – 22 людини?

Ми нікуди не можемо виїхати. Навіть якщо є транспорт, так бензину немає де взяти. Немає ж заправок поруч. Хочеться їздити, хочеться бачити дітей, хочеться, щоб було вільне пересування. Ми в цьому обмежені, це раз. А по-друге, пенсія – це копійки. Куди хотів би, так не поїдеш. Спасибі, що в нас город є, спасибі, що нам Бог дає ще здоров’я, і ми можемо щось посадити в теплиці.

У нас тільки одна надія – надія на те, що ми будемо разом, уся Україна буде разом. Ось я дуже цього хочу, щоб ми спілкувалися з усіма, щоб було так, як раніше. Велика мрія є, щоб було все мирно тут. Сподіваємося, що найближчим часом це буде.