Я мешкаю одна, син жив окремо, тепер він у ЗСУ. Квартира моя поряд з таким об'єктом, що там небезопасно знаходитися, тому довелось виїхати тут недалеко, в селище у нашому Краматорському районі. Ми вже це переживали в 2014 році, тому одразу зрозуміли, в чому проблема, і дуже злякалися.

З продуктами було тяжко і з ліками. Я інвалід третьої групи по серцю, мені постійно потрібні ліки. Було дуже тяжко, але слава Богу, допомагали і друзі, і родичі. 

Зараз вже трохи легше, бо гуманітарну і медичну допомогу надають. На нервовому ґрунті я перенесла дві операції. Це для мене дуже боляче, тому що мій син був на «нулі», і його дуже поранили: втратив зір на одне око. Він добровільно пішов, хоча у нього був «білий білет».

Ми до родичів виїхали, нас зустріли, поселили в хату вільну, яка була. Зараз стає все страшніше і страшніше, бо фронт все ближче і ближче. Обстріли чуємо, бо тут 20 км всього.

Хочеться, щоб скоріше закінчилась війна, але ж це від нас не залежить. Дивишся на це все і не знаєш, чи все зруйнується, чи все знищиться. Ми в такому віці, що заново все не відбудувати. Дуже шкода всіх знайомих. Скільки людей залишилося без житла! Живемо одним днем – прожили, і слава Богу.