Я була вдома, мені зателефонувала мама і сказала , що почалася війна, я спочатку не повірила, але в цей же день я своїми очима побачила як мимо мого будинку їде російська техніка і в нашому місті Суми зібралися люди, робили коктейлі молотова , загороджували вулиці мішками з піском.

Велися вуличні бої, ми з дитиною ховалися в коридорі , де немає вікон.

Коли були обстріли, це було жахливо, дитина вся трусилася, я обіймала свого синочка накривала його собою, і заспокоювала як могла ,хоч сама була налякана і тремтіла вся,і не знала, що робити. Молилася,і просила ,щоб наше місто не окупували росіяни.

Боялася за дитину ,боялася як за тих людей яких тримали у підвалах,не годували ,катували -простих людей ,які в себе вдома ,на своїй землі зазнали таких страшних катувань.

На початку війни я тяжко  хворіла і не мала змоги працювати. Фізично я почувалася овочем, єдине що могла робити після прийому ліків, це доповзти до туалету, і якось приготувати їсти дитині.

Я живу з молодшим сином, старший  проходить службу в Національній Гвардії України. Було дуже важко виживати.

Мене підтримували мама і старший син, інакше я б не вижила. Я рік проходила лікування, перше, що мені сказав лікар -це не стресувати, щоб прискорити одужання.

Я думала, що не виживу, бо стрес, переживання, постійні повітряні тривоги і обстріли загострювали ситуацію в багато разів.

На початку війни було дуже складно, важко було щось купити в магазині, бо люди під страхом окупації змели все з полиць. Я пішла в атб, на полицях з їстівного залишалися тільки якісь сухарики ,чіпси і напої. Інші полиці були порожні.

Ще в мене була проблема і страх, що я залишуся без ліків, бо мені  сказали на початку війни, коли багато територій буде окуповано, про те що ліки привезти неможливо.

Мені видали запас на місяць, і весь місяць я переживала що буде далі коли я залишуся без них.

Але, дякувати Богу все обійшлося .

Мій старший син був на службі в НГУ на початку війни ,то ж з першого дня і до сьогодні він служить. Майже два роки я не бачу сина. 

Наразі я працюю , там де і до війни. Змінювати не збираюся, бо важко знайти роботу. 

На жаль майже нічого приємного я не відчуваю, якщо і чую якісь приємні новини, то вони не зворушують мене, у мене таке відчуття ,що моя душа не може радіти коли кожного дня гинуть люди, молоді хлопчики -наші захисники, майже діти, звичайні люди.

Єдине , що мене радує, що мої діти живі, але кожен день , кожну мить живеш зі страхом.

Про початок війни нагадує телефон, на який мені зателефонувала мама. Кожен раз я згадую цей дзвінок, і відчуваю, як в мене все похололо всередині від звістки. Це були дивні відчуття -з одного боку я не могла повірити в це, заспокоювала себе ,що все буде добре,що ніхто нас бомбити і стріляти не буде, що це неможливо, а з другого я подумала -все кінець.

Досі згадую, скільки думок в мене пронеслося в голові від того ранкового дзвінка, бо так рано дзвонять тільки коли щось трапляється.