Я пенсіонерка. Була вдома. У мене був свій великий дім, свій городик. Я там працювала. Була вдома, поки не довелося поїхати.

28 лютого наші військові обходили будинки і говорили, що потрібно виїжджати. Ми зібралися і поїхали ближче до центру міста до знайомих моєї доньки. Ми у них перебували до 8 березня. Потім там теж почались обстріли, і ми вирішили повернутися додому. Ми чули, що зібралась колона машин з білими прапорами, і їх не випустили. Тому ми не наважилися виїжджати.

Наступного дня, 9 березня, розпочалися сильні обстріли. Я зібралась і побігла до мами через три вулиці і залишилась у батьків. Вони вже похилого віку, але з ними там моя старша сестра. Під цими бомбардуваннями ми перебували до 20 травня. Ми потрапили під сильні бомбардування, знищували все навколо. Прилітало біля нас.

Чоловіка моєї сестри поранило осколками. Ми без кінця бігали, маму водили в підвал. Батько лежачий, він залишався вдома. Коли сиділи в підвалі, згадували всі молитви, які знали. Їсти нічого не було - добре, що з сусідами ми згуртувалися. 

Потім почалась обов'язкова фільтрація. Без неї неможливо було навіть по місту пересуватись. Окупанти її скрізь вимагали. За Маріуполем я пройшла фільтрацію. Три дні ми чекали на нашу чергу в машині. Фільтрація проходила принизливо. Дві молоді дами нас примусили роздягатися до нижньої білизни. Нижню білизну приспускати. Що вони там шукали, я не знаю. Дали цей фільтраційний папірець, який давав право проїзду. 

Почали давати звідти гуманітарну допомогу. Я їздила її брати для батьків, бо їсти вже не було що. Я змушена була це брати. Один раз ми взяли. Потім я вирішила, що потрібно виїжджати звідти. Тому що психологічно це дуже тиснуло. 

Коли були сильні бомбардування, нас бомбили щодня, тоді зруйнували мій будинок. Я бачила, як "Азовсталь" обстрілювали. Я бачила ці вибухи. Літаки літали. Ми нарахували за добу більш ніж 30 вильотів, перельотів, бомбардувань. Біля нас на сусідніх вулицях будинки вибухали, миттєво спалахували. Ніхто не гасив, тому що нічим було навіть гасити. У нас води не було. Ми в криниці брали воду тільки щоб попити і їсти приготувати. 

Ці «зетівці» забирали у людей машини із дворів. З ломиками ходили в гаражі, двері виламували. Ми ховались, не хотіли з ними зустрічатися. Але це було у вікно все видно, як вони легкові машини чіпляли за інші. Забирали, вивозили. Мародерствували.

Я ризикнула побігти подивитися на свій дім і побачила, що він уже розбитий. Покрівля розбита. Спочатку була розбита тільки одна частина, а вже на другий раз, коли я прийшла, була розбита й інша. І ще зяяв великий отвір, ніби танком там пройшли. Вітальня була спалена повністю. Одним словом, зруйноване було все. В городі була велика вирва. Паркан увесь вилетів, його просто не було.

Я фотографувала все на телефон. Боялась, тому що окупанти перевіряли телефони. Страх був великий. Я досі як згадую, мене аж трусить зараз. 

Потім я вирішила виїхати. 20 травня я виїхала на підконтрольну територію. До Київської області я добиралась три дні. Я добиралась через росію, тому що там курсували автобуси до Новоазовська. З Новоазовська - в Донецьк, потім ми пересідали ще кілька разів. 

Дорога вийшла недешевою. Потім ще з Польщі до України. 23 травня мене зустріла молодша донька з зятем. Я була у батьків зятя у Ворзелі.

У фонді "ЯМаріуполь" дають мені допомогу: і продукти, і побутову хімію. У церкві допомогу дають. Діти мене підтримують. Донька поряд.

Мене там почало трясти. Почали там трястися руки. Я не знала, що з цим робити, тому й виїхала. Старша сестра залишилася там з батьками, на окупованій території, а я не змогла, психологічно не витримала. Зараз уже краще, але коли починаю все це згадувати, мене мандражить.

Я прокидаюсь з новинами. Дійшло до того, що я дивлюсь екстрасенсів, ворожок, слухаю - може, якась надія буде. Мені так страшно дивитися на моє місто. До пенсії я всі свої мрії здійснила, мала свій дім. І залишитися без нічого дуже тяжко. 

Прокидаюся з надією, що наші переможуть. Не знаю, чи зможу я повернутися у рідне місто, тому що дуже тяжко дивитися на те, у що його перетворили. Мені дуже хочеться до моря, воно заспокоює.