«Це ми раніше боялися, як стріляли, а зараз не боїмося»

Мешканка Мар’їнки вважала, що не витримає війни. Але вона вже розучилася плакати, її серце нічим не проймеш.

По крайней мере, я бачила свого внука, в мене тоді був один онук. Я могла поїхати з ним в Донецьк. Я показала дитині в чотири роки все, що могла показати в Донецьку. Ми їздили з ним і в Парк Щербакова, на Ковані фігури. Він був маленький, цього не помне. Зараз йому вже одинадцять років. 

Я не бачила своїми очами, як стріляли, але чула і знала все. Наприклад, обстріл Мар’їнки тривав 14 годин 3 червня 2015 року. Ніколи не забудеться це. 

Почалася війна у нас 11 липня 2014 року. Це було о дев’ятій вечора. Гуляємо, сидимо на лавочці, моя подруга любується Луною. Сидимо спокійно… І як воно вистрелить! Подруга як закричить – і ми розбіглися. Я побігла до погребу, вона побігла до чоловіка.

Я не виїжджала. Дочка на той момент уїхала до свого чоловіка, я осталася одна. Благо, мені мама оставила старий дім із пічкою. І я перейшла у цей дім жить, по сей день в ньому живу. 

Мені 68 років, [в її будинку був газ, а тепер] воно мені таке не нужне –приходиться топити, уголь куплять. Ми вспоминаєм молодого хлопця, який нам привозив хліб, бо у нас не було. Люди нас піддержували, привозили хліб з Курахово. Ховалися разом. Це невозмоно забуть. 

По моєму характеру я не думала, що переживу війну. Думала, не зможу, моє серце не витримає, помру. Якось трапилося, що серце запалилося і до сих пір живу. Людина, яка плакала по любому моменту, тепер не плаче. Її вже нічим не проймеш. Це ми раніше боялися, як стріляли, а зараз не боїмося. Стріляють, а це далеко, ми вже знаємо, що це далеко. Зараз менш стріляють, конечно. 

І цей короновірус… У мене такі грандіозні плани були на 14-й рік, що я повинна поїхати до свого дядька, який живе на Хмельниччині, якого я не бачу 12 років. Дуже хотіла поїхати в Київ, Київ побачити, навіть поїхати в Росію, на Кубань. Моя мама родом з Краснодарського краю. Я хотіла подивитися, бо в дєтстве туди їздили. Планів було много, але вони не случилися. Як не будеш обіжатися на це все? Це не можна забуть.

Якби нам не допомагали, я не знаю, як би ми вижили.