Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 108
Оксана Єфимовських
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
«Ця війна повністю зруйнувала мою сім'ю»

Вона пережила обстріли в Донецьку та Краматорську. Втратила чоловіка. Не може часто бачитися з дочкою, бо змушена заробляти – годувати сім'ю.

Після всього пережитого я отримала на нервовому ґрунті багато хронічних захворювань. Ця війна повністю зруйнувала мою сім'ю. Я не змогла додивитися чоловіка і не можу зараз перебувати поруч зі своєю дитиною

До липня 2014 року я зі своєю сім'єю проживала в Донецьку, Будьонівському районі. Не пам'ятаю, що було у квітні-липні 2014 року, бо я була в декреті й у новини не вдавалася. Крім того, у мене в родині сталося велике горе.

У чоловіка виявили рак кістки, і 4 березня 2014 року йому зробили другу операцію з видалення пухлини в Харкові. Після невдалої операції він упав у кому і був у такому стані приблизно тиждень. Я весь цей час була вдома, у Донецьку, з дитиною, і про те, що трапилося, дізналася останньою. З горя я не могла знайти собі місця – поїхала в місто Ізюм до святої ікони.

Через кілька днів чоловік прийшов до тями. 14 квітня його привезли додому живого, але не здатного ходити. Весь час до липня 2014 року я перебувала поруч з ним, доглядала. Підтримувала його, коли він по кілька секунд стояв на милицях.

Питання можливої війни не торкалися нашої сім'ї. Думали, що все обійдеться. Але 7 липня 2014 року мені зателефонувала подруга та попередила, щоб ми їхали з міста – завтра будуть Донецьк звільняти.

Ця звістка була для нас як грім серед ясного неба. Чоловік не міг пересуватися. З огляду на його зріст 212 см, перевезти в легковій машині з не здатною гнутися ногою було неможливо. Вирішили, що я з донькою поїду до батьків у Добропілля, а чоловік залишиться вдома нас чекати. Ніхто не вірив, що Донецьк будуть бомбити й війна настільки затягнеться. Я просто відвозила дитину в безпечне місце, щоб донька не налякалася, вона в мене дуже ранима.

Їхали всього на кілька днів. Навіть улюблені іграшки не взяли. Минув тиждень-два, а Донецьк усе не звільняли.

Так прийшла осінь, і мені потрібно було з декрету виходити на роботу. Тим часом моя робота перебазувалася в Маріуполь. Повертатися до окупованого Донецька й вішати на шию літній свекрусі, яка доглядала сина – мого чоловіка, ще маленьку дитину було абсолютно неможливо. Тому дочка залишилася з моєю мамою. А я змушена була забезпечувати сім'ю й почала їздити до Маріуполя з Добропілля через Донецьк.

Ця війна повністю зруйнувала мою сім'ю

Їхала я на тиждень, зате три тижні могла бути вдома з донькою, працювати через віддалену систему. На зворотному шляху з Маріуполя я заїжджала додому, до Донецька, провідувала чоловіка. 9 листопада 2014 року було одним з таких днів, коли я заїхала до Донецька.

Ми спокійно спали, коли о третій годині ночі пролунав просто нестерпний гуркіт. Усе небо стало червоним. Вікна тремтіли, весь будинок начебто гойдало. Я вийшла на сходовий майданчик. Сусіди з криками бігли в підвал. Я теж побігла за ними. Страх був просто непередаваний. У підвалі стояли ліжка з панцирними сітками, але не було ні ліків, ні води.

Люди просто не очікували такого. Хоча в місті йшла війна, наш район вважався тихим. Я дуже переживала за чоловіка, який не міг спуститися, а попросити допомоги було ні в кого.

Мене заспокоїли та сказали, що це вихідний «Град», і головне, щоб у відповідь не було. Цей жах тривав 2,5 години. Ми чули, як машина відстрілялася й поїхала. О 5:30 я піднялася у квартиру. Єдине, що я хотіла, це притиснутися до своєї доні.

Ця війна повністю зруйнувала мою сім'ю

Чоловік теж дуже переживав і велів їхати – він боявся, що наша дочка може залишитися сиротою. Того ж дня я поїхала. Чоловік залишився в Донецьку.

Мені здається, що він не боявся смерті, він її чекав. Він говорив, що ще багато разів ось так з-за нашого будинку стріляв «Град». Слава Богу, ніхто не відповідав.

Приїхавши додому, я дуже довго не могла отямитися. Сусіди зачиняли вікна, а в мене все всередині вискакувало від страху. Від будь-якого шуму мене охоплювала паніка.

10 лютого 2015 року я була на роботі в Краматорську, коли був обстріл міста. Снаряди впали за 100 метрів від моєї роботи. Усі вибігли в коридори й не знали, що робити. Найжахливіше для мене було усвідомлювати, що я не знаю, яка ситуація в Добропіллі та в чи безпеці моя дочка.

Це був вівторок, до п'ятниці довелося перебувати в Краматорську – додому не відпустили. І як і під час обстрілу в Донецьку, далі ішли безсонні ночі упродовж декількох місяців. Війна й тут мене дістала.

27 травня 2016 року від раку помер чоловік. Після всього пережитого я отримала на нервовому ґрунті багато хронічних захворювань. Ця війна повністю зруйнувала мою сім'ю. Я не змогла додивитися чоловіка і не можу зараз перебувати поруч зі своєю дитиною, спостерігати, як вона росте, допомагати їй у навчанні.

Ця війна повністю зруйнувала мою сім'ю

Катаюся між двома містами: Добропіллям та Краматорськом. До Донецька я не їжджу вже приблизно два роки. Не звільняюся, бо ще жива надія повернутися до рідного Донецька разом зі своїми колегами, а бути безробітною матір'ю-одиначкою страшно навіть у рідному місті.

Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій