Дітей почала брати, [коли] мені було 26. У нас їх з чоловіком 14 осіб. Уже 10 дорослих, а останніх, маленьких, взяли саме перед війною. Ми взяли трьох у серпні і Надійку взяли в грудні, і саме почався Майдан і незабаром війна.

Діти виросли, ще сили є, чому комусь не дати ще сім’ю? Тому що час дуже важкий. У мене мамка, коли виходила з дитбудинку, їх забезпечували і житлом, і всім. Зараз діти виходять після дитбудинків – нічого немає. Старші діти з нами спілкуються, у нас уже 12 онуків.

У мене старші всі майже з проблемами були, жодної здорової дитини практично не було. Або тубінфіковані, або рахіт, або псоріаз, або енурез. У кожного щось було. У мене хлопчик-інвалід виріс, у нього коліно починається від стегна, нога коротша за іншу наполовину. Йому вже 26 років, він був лежачий тоді. Зараз у нього сім’я, донька. А так би йому загрожував довічний будинок інвалідів.

Коли я брала доньку, говорили, що це дитина-рослина, що вона не буде розвиватися, що в неї вмираючий мозок, що вона не буде ні ходити, ні говорити. Вона нормально спілкується. У сім’ї ми не відчуваємо, що в неї якісь особливі проблеми. Вона звичайна, усе розуміє, усе може попросити, усе робить. Буває, просто через характер і захворювання може нервувати трішки, треба до неї знайти такий підхід, щоб заспокоїлася, і все.

Коли війна почалася, було дуже важко. Ми тільки переїхали в будинок, який купили буквально перед війною. І єдине, що ми встигли, це провести воду. А ремонт не встигли зробити. Потім то світла не було місяцями, то падало тут поруч.

На це треба було і день, і два витратити. А як можна кинути таких дітей, тим паче в такий час?

Люди допомагали, як могли. Ми з городу зібрали, що могли. Дуже велика подяка Горлівському центру реабілітації, який мені дуже сильно допоміг. Ми відвідували цей центр. І, звичайно, велика подяка Фонду Ріната Ахметова. Я отримувала допомогу. Для нас це дуже багато значило, практично ми виживали за рахунок цієї допомоги. І не тільки ми. Скільки пенсіонерів, одиноких.

Ми хотіли, щоб господарство було своє, щоб ближче до природи. Нам сподобалася тут місцевість, дуже хороша. Ми купили цей будинок. Він, звичайно, такий не був до війни. Світла не було місяцями. Тут усе полопалося від вибухів. А будинок теплий, хороший, великий, дітям місця вистачає. Сад посадили, росте, усе впорядкували. Єдине – нам потрібен мир.

Діти у нас не налякані. По-перше, ми говорили, що це гроза, що десь дощ іде. Коли вони почали більш-менш розуміти, що це не гроза, ми їм пояснюємо, що так, іде війна, стріляють. Ну вже, чи то наша це заслуга, що вони різко все не сприймають, чи то вони вже звикли до всього. Тільки якщо десь дуже поруч [стріляють], вони лякаються. Зазвичай після шостої починаються перестрілки.

Ведемо звичайний спосіб життя, годуємо дітей, граємо з дітьми. Якщо сильно стріляють, Надійка більше лякається, тому я сплю з нею. А решта діток нормально. Якщо сильно стріляють, тоді ми сідаємо разом, намагаємося якісь казки розповідати, якісь віршики. Намагаємося їх відволікати.

А куди сховаєшся? Припустимо, у льох. Де гарантія, що в цей льох не буде прямого удару? Ніякий льох від цього не врятує. Тому лізти в льох – який сенс? Ти ж не знаєш, куди воно прилетить. Тому ми в льох не ховаємося.

Ми пішли до 1 класу, тиждень відучилися, а потім дітки пішли до школи на перший урок і школу обстріляли. Витягали дітей через вікна, потім їх по домівках позабирали – і наше навчання закінчилося. Тому ми без школи. Сподіваємося, що, все-таки, може, дай Боже, війна закінчиться. Трьом діткам треба до школи йти.

Діти все чекають миру, чекають літа, щоб можна було кудись піти спокійно. Зараз вільно нікуди не підеш: ні на природу, ні до лісу. У нас галявина була, ми туди виїжджали. Вони це пам’ятають. А зараз на галявину не підеш.