Коломієць Владислава, 15 років
учениця 10 класу Остерського ліцею №2
Тиша
Раніше я дуже не любила тиші, обожнювала веселих людей, гучну музику… Дивно, кажуть, що люди не змінюються, як і їхні погляди. Змінюються! Ще й як! Я навіть знаю дату своїх метаморфоз: 24 лютого. Ця дата поставила у моїй свідомості своєрідний STOP-кадр. Я переосмислила все, що було у моєму житті. І навіть тиша для мене стала рідною. Я полюбила її.
Кажуть, що хто не знає війни, той не знає життя. Перефразую. Хто не знає війни, той не знає, що таке страх.
Тепер я впевнена, що немає нічого страшнішого за голод та війну. Війна – це істота, яка закрадається підступно у вашу душу, серце, думки …і вже ніколи «не вилізе» з вашої свідомості.
Війни припиняються…Але розірвана навпіл душа продовжує конвульсивно пульсувати. Це стан, коли ти від найменшого поруху здригаєшся, хочеш кудись бігти, плакати, кричати… Не дай, Боже, нікому переживати такі відчуття.
Ніякими словами людина не може пояснити, що таке війна, поки інша людина на власній шкурі це не відчує.
Страх – це одне з найжахливіших відчуттів… Той стан, коли ти, як не намагаєшся, просто не можеш мислити логічно, це стан, коли в тебе трусяться руки, а ти продовжуєш пакувати «тривожну валізу», бо так Треба, коли підсвідомість видає: Усе! Кінець!... а ти прагнеш кудись бігти й щось робити, коли здається, що надії нема, а ти продовжуєш сподіватися…
Війна – це та істота, яка відбирає у дітей дитинство, а у матерів – серця.
І ніколи не кажіть, що війна краща за щось…За бідність…За невизначеність…За холод. Немає нічого страшнішого за неї, вона поєднує в собі все разом: і голод, і холод, і бідність, і страх…Вона «напичкує» людину невимовною отрутою, яку не виведуть жодні крапельниці, жодні пігулки, жодні вмовляння чи слова. Цей страх Не тиші – назавжди.
Зробіть усе можливе і неможливе, щоб Ваші діти ніколи не бачили війни…
25.02.2022
Я вперше пропустила весну
З дитинства обожнювала весну. Яка ще пора року надихає серце битися частіше, груди наповнює життєдайним повітрям, а душу – любов’ю?! Тіло відчуває наближення чогось феєричного, казкового, підсвідомість чекає дива. Усе навколо оживає після крижинно-білої зими: прилітають пташки, розпускаються бруньки, у повітрі літає кардамоново-ванільний аромат юності, ніжності, закоханості…І душу наповнює неймовірна вітряно-розкуйовджена жага до життя…
Цього року я вперше пропустила весну, її початок, той неповторний перехід з холоду розуму на тепло серця…Не почула солов’їного співу, вповні не відчула на собі промінці теплого мандаринового сонечка, аромат люблячої природної аури…
Звісно, уся краса весни, мабуть, літала в повітрі, але я дивилась на це все, ніби через скло, здавалось, що дивишся якийсь фільм і мрієш туди потрапити…Замислюєшся…Мрієш…
Аж раптом тишу мрій розривають вибухи…і я молюсь та вірю, що наступна весна обов’язково буде весняною…
03.03.2022
Небо
Кожного разу стаючи до вечірньої молитви, я з надією вдивлялась у зоряне неозоре небо, уявляла, що десь там, далеко-далеко, за хмарами, на нас дивиться Боженько, слухає наші сповіді й посилає нам прощення. Я милувалася міріадами зірок, які ніби підморгували мені, і отримувала заряд позитивної енергії для солодкого сну.
Тепер кожного вечора стаючи до вечірньої молитви, я вдивляюсь у далечінь, розглядаю небо дуже ретельно,боячись пропустити хоч якийсь натяк на ворожий літак. Мої руки німіють, якщо щось у небі мерехтить, світиться, іскриться…
Що ж ти зробила, жахлива істото, з нашими душами, серцями, нервовою системою?!
Ти змінила нас назавжди, але…не зробила рабами, бо український дух – непереборний .
Так, ти заштовхнула страх у наше єство, але не страх перед «велікою росією», а страх перед мізерністю людського життя.
Ми відродимо нашу землю, нашу душу, нашу свідомість…
А ти, росіє?!
5.03.2022
Висота
Ще з дитинства я мріяла жити у багатоповерховому будинку, щоб вище і вище, щоб ближче й ближче до неба… Там ніби рай: пташки літають, вітер свище, душа відпочиває…
Тепер я сиджу у підвалі й здається, чим нижче будинок, тим там затишніше. Ближче до рідної земельки. Моє дитинство, мої найкращі дні юності проходять у підвалі…
Попереду було стільки планів: навчатися, скласти ЗНО, вступити до вишу, закохатися, народити дітей… Тепер серед мрій зосталась лише надія: вистояти, вижити, не скоритись, відродити рідну землю, неньку-Україну.
Хіба мріялось колись про таке?!
07.03.2022
Свято
Сьогодні прекрасне свято, яке ми часто зустрічали в колі родини. Тато приносив подаруночки: мамі, мені, сестричці. Ми раділи як немовлята, чекали цього дня. Недарма воно приходить саме весною, коли все навколо оживає, відроджується, розквітає… Ніби й душа квітне разом з матінкою-природою.
Цьогорічне свято я зустрічаю інакше… Мою землю нищить безжальний ворог, топче її своїми нечищеними чобітьми, залазить до мене в душу, розпинає моє серце…
Хіба в такий час можна радіти сонечку, теплому вітерцеві, білосніжним проліскам?! Душа розривається, а я намагаюсь…радіти. Хай не думає ворог, що нашу націю можна залякати, зацькувати, підкорити…
Не так, зовсім не так я мріяла зустріти це свято, та вірю, що попереду ще багато таких свят, які ми, українці, обов’язково зустрінемо разом на Своїй Нескореній та Праведній землі!
08.03.2022
Маріуполь
Здається, наші неймовірні міста та села, унікальні пам’ятки, талановитий народ просто хочуть безслідно стерти з мапи, на якій ніби всі ми намальовані олівцем.
Маріуполь… Прекрасне місто на березі моря. Тут колись давно народилась моя бабуся. Оце, мабуть, і все, що я знала про це місто у тому далекому «до». Але настало жахаюче «після», і тепер це місто асоціюється з невимовним болем, нестерпним страхом, але в той же час з неймовірною терплячістю, непідкупною людяністю, жертовною взаємодопомогою.
Уже 2100…Безвинних жертв, добрих янголів, які відлетіли до Бога.
Ми ніколи не забудемо, що ви, нелюди, зробили з Маріуполем, Черніговом, Харковом…
Ми ніколи не забудемо вам сльози, якими вмивалися наші матері, якими вмивалася вся Україна.
Ми ніколи не забудемо вам братських могил, понівечене дитинство наших діток, недоспівану пісню незламних Героїв.
Ніколи,чуєте, ніколи?!
15.03.2022
Вибухи
Як страшно прокидатися від вибухів!
Ось щойно тобі снилось море, сонечко, ти ніжився у ліжечку, підсвідомо відчуваючи схід сонця. І раптом гіперпотужне «бах».
Раніше, перед тим, як встати вранці, я обожнювала полежати в ліжечку, помріяти…
Тепер організм натягнувся, як струна, виструнчився, ніби ракета…
Від поштовхів та дрижання вікон я одразу блідну, плачу, нервую…
Потім починають труситися руки, калатати серце, думки рояться, як бджоли навесні, заважають мислити логічно.
Проходить година… Слава Богу, вибухів більше не чути, але спати ти більше не можеш, хоча тіло втомлене й прагне відпочинку, натякаючи, що ще третя година.
Ні. Більше не спиться. Прислухаєшся до кожного шарудіння. Десь хтось грюкнув дверима у під’їзді, хтось повернувся у ліжечку…
Організм просить сну, але ти більше не можеш йому догодити.
Мрію, щоб таких ночей було якомога менше…
Тепер ми чітко усвідомили, що все прекрасне на цій землі( щастя, любов, добробут…) починається зі священного слова МИР!
19.03.2022
Гра в радість
Сьогодні згадала Полліанну з її неймовірною «грою». Це мале дівчатко знаходило радість у всьому, що її оточувало. А я саме сьогодні замислилась над тим, щоб придумала ця неймовірна дівчинка з ластовинням, якби її місто щодня бомбили, людей – знищували, душі – травмували …
Як знайти, відшукати радість, коли навколо жах?!
Коли кожна хвилина може стати для тебе останньою?!
Коли в ХХІ столітті діти знесилені від голоду?!
Коли навколо розкидані тіла загиблих, а ти маєш говорити маленькому братикові, що то іграшки і їм не боляче?!
Коли твоє життя ( у кращому випадку) проходить у підвалі, а ще місяць тому ти мріяв про університет, студентське життя, щасливих і сповнених радості людей поряд?!
Неймовірно важко радіти…
Мабуть, у такій ситуації відшукати радість було б важко навіть Полліанні.
Але ми намагаємось…Уся Україна намагається…
І вранці, коли з’являються перші промені сонечка, а з ними – і перші промінці надії, ти дякуєш Богові за те, що цей ранок настав, а отже, ти – живий!
27.03.2022
Вісники весни
Цього року я була впевнена, що біло-чорні красені неба – лелеки – якось інтуїтивно (мабуть, наївно з мого боку) відчують війну й не повернуться до рідного дому.
Та вони повернулися…
Тільки якось по-дитячому розгублено кружляли у небі, тривожно сприймаючи дійсність.
Біля моєї хати є лелече гніздо. Уже, мабуть, років сім сюди повертаються одні й ті ж лелеки. Цього року я чекала їх як ніколи.
За зиму їхній «будиночок» трохи обвітрився, зменшився, та двоє справних хазяїв його швидко полагодили…
От би жити їм, ростити діток, милуватися красою рідного краю…
Я почала помічати, що лелеки по-своєму осмислюють вибухи, «гради», прислухаються, щось обмірковують. Як тільки настає тиша, вони продовжують свою справу й облаштовують обійстя. Бо таке воно життя. Маєш іти вперед.
Мабуть, так само й ми, українці, маємо триматися. За нами правда. Ми на своїй землі. І, подібно до лелек, не покинемо рідного дому, не відцураємось, не скоримось…
27.03.2023
.png "Імена")
