Лілія Шинкарук, 37 років

Вчитель іноземної (англійської) мови Самари-Оріхівського ліцею Самарівської сільської ради Ковельського району Волинської області

Війна. Моя історія

У мій буденний четвер стрімко увірвався листопадовий настрій. В салоні вимитої автівки все ще відчувається запах ранкової кави та гель-лаку. Так… Новини, вебінар, зошити… Шоколад! Не забути купити дітям обіцяний шоколад! Поворот лІворуч.                                   

Мою розСіяну увагу привертає сіра постать, яка наближається до зупинки, неприродньо хитаючись. П’яний! Точно п’яний!...           

-       Добридень, пані! Не підкажете чи варто чекати останній автобус на Семенівку?                                            

Варто? Ні? Та точно знаю, що не варто. Поїхав уже той автобус. Кидаю пОгляд на старі штани і светр чоловіка та пожовклі пальці, які пропускають їдкий дим від сигарет. Тільки що вимила салон!                                

-       Поїхав вже ваш автобус! Їду чеРез Семенівку. Сідайте швиденько.

Гримнули двері І стійкий запах тютюну розбавив нотки ранкової кави. Сподіваюся, він небалакучий. Настрій – спокійно доїхати додому.              

-       Мене Петро звати. Петро Галущенко. З Семенівки. Я від сестри їду. У неї  будинок згорів. Допомагав. І треба ж таке?! Тільки обміняли сина, а в сестри наступного дня дім згорів…                                                   

Не відриваючи погляду від суцільної лінії, перепитую: «Стривайте! А ви, бува, не Петро Галущенко – тато Дениса Галущенка, котрого нещодавно обміняли з полону?»

Скляний погляд мого співрозмовника пронизала крива недолуга посмішка.

-  Так. Батько Дениса.   

Переводжу погляд. Мене пронизує дивне відчуття глибокого сОрому!...

-  Як ваш син? Після того віДео, що він поширив, коли був на Азовсталі… Ви ж розумієте? Ваш син – Герой!                                                 

-  Герой…

 Петро протягНув «Герой» з болем. А далі прозвучала історія, від якої мій нестійкий макіяж розплився обличчям сОлоними слізьми…

- Мій Денис у Києві зараз. Дякувати БоГу, все добре. На реабілітації. Поранена рука наче загОюється. За ним київські лікарі дивляться! До мене тільки дзвонить. Я хотів кредит взяти, тисяч зо п’ять,  поїхати до нього. Але Денис нагримав: «Батя, не треба! Я сам приїду». От я і не поїхав… У мене ще два сини є. Середньому вісімнадцять років, наймолодшому - п’ятнадцять, а Денису в травні двАдцять один буде. Казав я йому: «Не йди, сину, на війну! Немає там нічого доброго». Я і сам хотів. Вернули. Інвалід ІІІ групи. А Денис впертий у мене. «Хто ж, як не я?» І побачила моя дитина… Не дай Боже, нікому! Десять місяців в полоні! А я – ні слуху, ні духу. КажутЬ, що чоловіки не плачуть. А я плакав! Скільки я плакав! І нічого не знав.                                                         

Я хлопців сам виховував. З дружиною не склалося. Розлучилися. Згодом вона померла. Знаєте, грошей у мене ніколи не було, але я хлопців не ображав. Тримаю господарство, корівку маю. Сини, коли росли, їли багато. Намагався готувати для них борщ з м’ясом. Щодня десятилітрову каструлю варив і кидав три шматки. Собі коли вкину, а коли й ні… ЦукероК мої хлопці не їли. Але борщ для них я готував з м’ясом! Нещодавно середній з Польщі приїхав. Грошей підзаробив. Накупував собі ковбас, цукерок. І смакує! А я сміюсь до себе, що не хоче вже батькового супу їсти…

Денис же в Оленівці був… За два дні до тих подій його перевезли в інше місце. Уявляєте?! За два дні…

До мене з телебачення приїжджали. Сусіди потім сміялися: «То ти, Галущенко, зірка тепер!» Побійтесь Бога! Безсовісні… Хіба так зірками стають? Я сина десять місяців не чув! Аж ось - дзвінок. Кажуть: «Петро Галущенко? Будете із сином розмовляти». А я у відповідь: «Не знущайтесь! Я сина вже давно не чув…» А тут в телефоні: «Альо, батя!» Денис мене  завжди «Батя» називає. «Батя!» Чуєте? «Батя!» - каже. Як я плакав! Більше нічого не чув…

Мовчки маневрую праворуч до зупинки із надписом «Семенівка». Відчуваю, що бракує слів. Нічим не завинила, а в очі Петру глянути не можу…

У мене також є син.