Бойко Кирило, 8 клас, Гімназія №35 Дніпровської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Скрипченко Ольга Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ми з мамою стоїмо на пероні залізничного вокзалу. Цей день- найважливіший день року! Тато вперше з початку війни повертається на два тижні додому з нуля. Ех, ця проклята війна! Скільки мрій було в нашої сім’ї до її початку!

Хотіли побувати у Львові, в Карпатах, на Азовському і Чорному морях… Але прийшло 24 лютого і мрії наші полетіли коту під хвіст!

Підходить поїзд, я починаю дрібно тремтіти - так хвилююся перед зустріччю з татом. Так, ми інколи бачилися по Вайберу онлайн, але це ж зовсім не те. Я побачу його наживо! Як же мені часом хотілося його обняти, як часом мені не вистачало наших чоловічих, коротких, але вагомих розмов.

Саме в такі моменти я відчував, які ми з татом рідні-рідні. Але війна цю «рідність» відібрала в мене, тато став далеким, а іноді здавалося, що рідною йому стала війна. Але хіба він в цьому винен? Винен той клятий карлик путін!

Люди стрибають з підніжки, багато військових в цьому потоці, і впізнати серед однакових похмурих дядьків, у яких за плечима величезний рюкзак, свого тата важко. Я напружено вдивляюся в обличчя, і раптом щось невимовно знайоме мелькає в очах наступного  пасажира - і я на кілька секунд перестаю дихати. Татоооо! Та це ж тато! Ми кидаємося один до одного і міцно, до хрусту в кістках, стискаємо наші обійми.

Я ніяк не можу розімкнути ці обійми, насолоджуючись татовим  запахом, змішаним із запахом війни, але щось в голові мені каже: «Гей, пацан, там мама вся в сльозах, пусти її до тата».

Ми говоримо й говоримо, ми йдемо вулицею – і говоримо, ми готуємо на стіл- і говоримо, ми їмо – і говоримо… Цей грубуватий рідний голос, світло рідних очей, густа борода рідного обличчя….

Часом мені гостро хочеться плакати, але я неймовірною силою волі стримуюся, адже ми ж чоловіки! Соромно плакати, адже  я не поранений і не покалічений.

Слухаю розповідь тата про оточення, в яке вони потрапили  під час міських боїв в Селідове: як групою з п’яти чоловік, прикриваючи один одного, йшли коридорами розбитої школи, як спочатку кілька годин ховалися в підвалі школи, латали рани, по черзі спали по пів години, як порахували залишки набоїв, на всякий випадок залишивши по останньому патрону для себе (на те, що залишаться живими, вже й не розраховували), як неймовірно швидко бігли вулицею, і ті 50 метрів здавалися їм безкінечними.

Глухим голосом тато говорить: -  Там я втратив Мішку,- і в його голубонебих очах світяться далекі відблиски тепла і зрадливі сльози.- Пом’янемо його.

Ми на хвилину замовкаємо, потім батьки пригублють трішки за упокій душі дядька Миші. І ми сидимо всі разом, овіяні теплом  квартири і з’єднані  тою невидимою ниткою рідності, яка існує у всіх щасливих сім’ях. І раптом в тиші тато говорить:

 - Я сидів біля нього годину, коли він помирав, - обличчя тата болісно скривилося, а тіло ніби пронизав струм, - він мені сказав : «Андрію, я подарую  тобі мою удачу ( тут він вичавив слабку посмішку).

Забирай її, мені вже не знадобиться. Тихо, мовчи і послухай! Я ж був завжди везунчиком: школа з золотою медаллю, у юридичний вступив без проблем, дружина - красуня, син – золотий хлопець. Робота гарна, кар’єра за розкладом.  Ніколи удача мене не підводила. Ось тільки зараз… щось пішло не так. Ех! Не хочу помирати! Боже, як не хочу я помирати!

Пообіцяй, Андрію, що житимеш за мене й за себе. Я дарую тобі  мою удачу, бо поки я живий, вона ще зі мною», - Андрій дивився на мене з такою надією, що я не міг мовчати, я пообіцяв, що так і зроблю: житиму за нас двох!

- Тату, поранення було таким важким, що не можна було вже допомогти? – запитав я.

-   За десятибальною шкалою життя і смерті це десять балів. Дивом була навіть та година, - мовив тато. – Мабуть, доля змилостивилася над ним і дала йому маленьку краплю життя.

Миша курив і неймовірними зусиллями тамував біль, хоч я й  зробив йому укол знеболювального.

І ось я лежу в ліжку, думаючи про сьогоднішній день. І раптом з моїх очей починають котитися сльози. Не знаю, чому вони котяться, але я вже не плачу, я ридаю, втиснувши обличчя в подушку, моє тіло здригається від гірких сліз. Увесь почутий і пережитий біль виходить з мене з тими риданнями.  

Я затихаю , і раптом мені здається, що я став старшим на десять мільйонів років. І вперше я, зовсім невіруючий, звертаюся до Бога з проханням десь там в небесах берегти дядька Мишу і мого тата.