Ми з Миколаєва. У мене є чоловік і дитина. Я перебуваю у декретній відпустці. Не повірили, що почалась війна, аж раптом почули вибухи. Відтоді ми жили два місяці під обстрілами, а потім вирішили, що потрібно виїжджати заради сина.

Морально було найстрашніше. Ми не розуміли, виживемо чи ні. Згодом звикаєш до обстрілів, але тоді з'являються фінансові складнощі, адже потрібно виживати. 

6 березня всю нашу вулицю обстріляли, і єдиним уцілілим будинком був наш. Ось це шокувало найбільше. Будинки горіли, ми не знали куди бігти, просиділи в підвалі більше доби. Це було дуже страшно. 

Коли ми були у Миколаєві, у нас не вистачало їжі і води. Ми добували воду з джерела, ділились з сусідами їжею. Насамперед намагались нагодувати дітей. Коли переїхали, стало краще, але ми все одно заощаджуємо, тому що боїмося зими, намагаємося щось відкласти. І до сьогодні страшно. 

Одного дня був сильний обстріл і ми вирішили, що якщо наступного ранку буде тихо, то виїдемо.

Ми прокинулись, було спокійно. Зібрались за пів години і поїхали. На захід України ми їхати не ризикнули, у нас машина старенька. Обрали Кривий Ріг, бо колись тут працював чоловік. Була страшна дорога: хоч ніби й недалеко їхати, але за чотири години все життя промайнуло перед очима. 

У важкі часи сім'ї руйнуються, а моя навпаки - зміцнилась. Все, що раніше здавалось важливим, тепер видається незначним. 

У чоловіка була робота, а як почалась війна, СТО зачинилось. У Кривому Розі він працює як маляр або підробляє на СТО.

Ми будемо більше цінувати життя, любити нашу Батьківщину - Україну, будемо намагатися заробити на свій будиночок. Сподіваюсь, що після війни все буде добре. 

У мене дитина, вона відволікає під стресів і психологічних проблем. 

Мені здається, що війна не повинна тривати довго. Майбутнє я бачу тільки вдома - будемо будувати бізнес. Я мрію про кав'ярню, і моя мрія має здійснитись.