Бовтько Софія, 9 клас, Комунальний заклад "Ліцей №3 Покровської міської ради Дніпропетровської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Жернова Юлія Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року залишиться назавжди у пам'яті. Факт того, що почалася війна, був шокуючим. Я ніколи не могла й подумати, що житиму під час війни. Невідоме лякало... У той день ми з братом зайшли до школи, де нам сказали повертатися додому. По дорозі в голові роїлись думки :" Що це коїться? Як ми далі будемо жити? А якщо щось трапиться з моєю родиною, а нас у мами троє дітей... А що думає вона? А як все це сприймуть брати?”. Ціла купа: як, що і навіщо? Я була розгублена і зовсім не розуміла, що відбувається.

Враховуючи, COVID на два роки обмежив нас у соціалізації, я не могла збагнути, я́к вмістити у свій розум ще одну шокуючу новину.

Спочатку в нашому місті звучали навчальні тривоги, але вони плавно перейшли в реальні. У перші дні, налякані новиною люди, почали скуповувати продукти та речі першої необхідності. Це нагадувало картину з фільму з якимись катаклізмами. Смутку додавало, що надворі лютий . У той час у банківських установах було важко зняти готівку. Сирени кожного дня лякали. Друзі і рідні з інших міст розповідали, що у них відбувається. Боячись за життя своїх трьох неповнолітніх дітей, моя мама вирішила їхати з нами за кордон.

22 березня ми вирушили. Їхати було лячно, скрізь блокпости, на заправках нема палива. Жахів додавало видовище міст без освітлення.  Розслабитися і поспати в дорозі - про це не було й мови.

У Львові на вокзалі було дуже багато людей, які покинули свої домівки. Квитки на автобус розкуповували миттєво, а потягу не було за обіцяним розкладом. Це все створювало скупчення людей. Волонтери підтримували, чим могли: і чаєм гарячим, і перекусами, і психологічною допомогою. Було дуже шкода людей. Чекаючи на потяг багато годин, мій братик почав замерзати і засинати прямо на валізах. Ми вирішили повернутися до хати рідних і наступного ранку їхати автомобілем до пішого переходу через кордон.

 У Польщі нас зустріли знайомі і допомогли купити квитки до Німеччини.

Я продовжувала вчитися онлайн у своєму ліцеї, українському, але закони Німеччини вимагали обов'язкового навчання в їхній державі. Те,що є нормою для німців - виявилось  тягарем для українців. Наша родина опинилася перед вибором: залишатися у Німеччині і жити у прийомних сім'ях, або ж повертатися додому в Україну. Пам'ятаю, як мама сказала: "Краще бути дома і разом, ніж серед чужих і залишитися без родини"

Шлях додому нас не лякав. Я знала, що нас чекають рідні і мій улюблений котик.

Я розумію, що багато людей через війну втратили близьких і свої домівки. Але я зрозуміла і дещо інше: не можна заради спокою, їжі та одягу відмовитися від родини і почуватися при цьому комфортно.    Єдність, любов і підтримка близьких - це головне! Я зрозуміла, як важливо допомагати людям у скрутні часи. Я побачила, як діяли волонтери, з якою не байдужістю вони піклувалися про інших. 

Війна продовжується... Я вдячна, що маю близьких людей, друзів і можливість вчитися у своєму рідному ліцеї.

Невдовзі буде 1000 днів, як розпочалося повномасштабне вторгнення. За цей час я навчилася цінувати кожну секунду свого життя! Я вірю і знаю, що одного дня буде мир і, ми всі будемо радіти, що живемо на Землі.