Ольга бачила голод, холод, смерть. Точніше – смерті. Але, незважаючи на це, йшла вперед. Тому що відповідала не тільки за себе, а й за сина, за маму, за безпорадних людей похилого віку, що тулилися разом з нею в напівпідвальному приміщенні палаючого Маріуполя. Завдяки таким людям із міста живими вибралися ті, хто сам би став ще однією жертвою кривавої бійні, влаштованої окупантами.