Третьякова Катерина, 9-а клас, Харківський ліцей №74 

Вчитель, що надихнув на написання — Коновалова Марина Валентинівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це не просто слова зі шпальт газет чи кадри з новин. Це безліч особистих історій, повних болю, втрат, і водночас сили й незламності. У моєму житті війна почалася з одного дзвінка. Той ранок уже ніколи не забудеться. Бабуся, яка, здавалося, все життя тільки піклувалася про наш дім, розповіла, що дім наш у небезпеці. І я, ще зовсім юна, тоді не усвідомлювала, наскільки глибокий відбиток залишить ця війна на кожному з нас. 

З кожним днем, прожитим у новій реальності, я вчилася жити, наче на межі між життям і вічною тривогою. Спершу здавалося, що війна — це тимчасово, що ось-ось усе мине. Але дні перетворилися на місяці, а місяці — на роки. 1000 днів… Кожен з них став для мене маленьким кроком у дорослість, наповнений змінами, втратами, а головне — важкими уроками, які назавжди змінили мене. 

За ці роки я пережила і втрату близьких, і тривожні ночі під звуки сирен. Одного разу мені довелося бачити, як руйнується будинок моєї бабусі, місце, де я провела стільки часу... Дивлячись на уламки, я зрозуміла: життя більше ніколи не буде таким, як раніше.  

Протягом цих 1000 днів я зустріла багатьох людей, які стали для мене прикладом мужності та незламності. Я бачила захисників, які кожен день борються за наші життя, навіть не маючи впевненості, що доживуть до завтра. Один з них — Олексій, боєць з мого міста, завжди усміхався, навіть у найважчі моменти. Він казав:

«Ми повинні триматися, адже від нас залежить майбутнє». Це слова, які залишили слід у моєму серці. Олексій розповідав про свій дім, який був зруйнований під час обстрілу, про те, як мріє повернутися і відбудувати його.

Незважаючи на втрати і труднощі, він не втрачав надії, і це надихало не тільки мене, а й багатьох інших. 

Кожна втрата відчувалася, як особистий удар, але водночас підсилювала жагу до життя, до боротьби за свободу і мир. 

Мій шлях протягом цих 1000 днів — це шлях до усвідомлення того, як важливо цінувати кожну мить, як важливо цінувати людей, які поруч. Я ніколи не забуду, як один з моїх друзів, з яким ми ще з дитинства ділили найпотаємніше, покинув країну, щоб врятуватися.

Ми обіцяли одне одному, що обов'язково зустрінемось після перемоги.

Ця обіцянка стала для мене джерелом сили у найважчі моменти. 

Серед цього хаосу з’явилися люди, які стали символами надії. Волонтери, які кожного дня ризикують своїм життям, щоб допомогти іншим. Друзі, які підтримують одне одного. Навіть незнайомі люди, що простягають руку допомоги. Саме ці люди змушують мене вірити, що ми здатні подолати будь-які труднощі, якщо будемо разом. 

Зараз, через 1000 днів від початку війни, я вже не та, яка була на початку. Я зрозуміла, що війна змінює не тільки навколишній світ, а й серце, думки, погляди на життя. Вона зробила мене сильнішою, витривалішою і, можливо, більш свідомою того, що справжня цінність життя — це мир, який ми здобуваємо не лише для себе, але й для майбутніх поколінь. Війна навчила мене, що свобода — це не даність, а виборене право, за яке варто боротися. 

Коли настає ранок, я дякую за ще один день і вірю, що колись війна закінчиться, і ми зможемо повернутися до мирного життя.

У мене з’явилася мрія побачити наші міста відбудованими, а людей — щасливими та вільними. Я мрію, щоб наші захисники повернулися до своїх родин і ніколи більше не бачили війни. 

Ці 1000 днів — частина нашого шляху, але я вірю, що після них настане світло.

Ще багато днів, можливо, буде попереду. Але я знаю, що у мене є сили йти далі, бо поруч — моя родина, мої друзі і моя країна, заради якої ми готові на все. Ця війна стала нашою спільною історією, нашою спільною боротьбою і нашою спільною перемогою, яка обов’язково настане. І коли вона закінчиться, я знатиму, що пройшла цей шлях не даремно, що кожен з нас став частиною чогось великого і значущого.