Жила я в Оріхові. Дитину в школу збирали, і нам сказали, що війна. До школи дитина не пішла. Ми почали збирати документи і речі. Катастрофи в нас не було. Звісно, не стало світла, газу, води. Їжа в нас була, ми мали запаси. А вода в нас своя, колодязь у дворі.

Труднощі – це обстріли і страх за життя дитини, за своє життя. Шокувало, що снаряди літали над головою, все гриміло, падало. У нас на очах дитсадок розбили.

Ми були до останнього в Оріхові, поки нашого будинку не стало. Коли влучило в наш будинок, дитину вибуховою хвилею скинуло з ліжка. І тоді ми поїхали. У квітні виїхали своїм транспортом з чоловіком і дитиною.

Дім мій розбили, і ми переїхали в Запоріжжя, тому що це місто недалеко від дому. Далі нема куди тікати. Сюди наші родичі виїхали, от і ми приїхали сюди. Морально всі пригнічені, дитина боїться обстрілів.  Дуже хочеться додому.

Ми з чоловіком працюємо та отримуємо виплати ВПО. Нам допомагають гуманітаркою, продуктами, але додому дуже хочеться. 

Ми віримо, що в цьому році війна закінчиться.