Після життя в окупації і евакуації крізь російські блокпости з озброєними людьми і військовою технікою з дитиною Тетяни два місяці працював психолог

До 3 березня у нас було тихо. Потім почало гриміти дуже сильно. Ми почули звуки вибухів десь зовсім біля нас, тому прийшлося в першу чергу хапати дітей і швиденько їх в безпечне місце переховувати. На жаль, це не дуже приємні спогади. На сусідній вулиці люди бачили, як рухаються великі колони техніки, і це відбувалося протягом трьох днів вдень і вночі.  

В той час, коли йшла техніка по вулиці, людям не можна було рухатися, дивитися у вікна, перебувати на вулиці, тому що окупанти одразу стріляли по ногах. Багато знайомих людей  до цих пір після отриманих травм лікуються, реабілітуються за кордоном.

Ми після російського вторгнення залишались близько місяця без світла і води, без газу. Врятувало те, що у дворі був колодязь - ми могли хоч так брати воду. Була в будинках піч, яку ще не викинули, бо було газове опалення. А з початком війни газу не стало, тож ми топили пічкою. 

Їжу, що лишилася із запасів, старалися, в основному, дітям дати. Не було хліба - зовсім не завозили ці три тижні. Пекли маленькі млинці на сковорідці, коли пічку топила. Але згодом дозволили завозити із сусіднього міста хліб, то відстоювали за ним черги по чотири-п’ять годин. Було холодно дуже. На сім'ю з двох дітей і трьох дорослих видавали по одній хлібині. Наші діти раділи, що нарешті вдома є хліб. Про це важко говорити.

У нас були в місті волонтери, які вивозили людей. Спочатку перевагу надавали сім'ям з дітьми, пенсіонерам, інвалідам. Ми знаходилися в окупації місяць. Вже неможливо було жити в таких обставинах, і знайомі порекомендували волонтерів, з якими ми виїжджали. Було дуже страшно, через кожен кілометр-два стояли блокпости, де були наші вороги озброєні, а біля них стояла шалена техніка. Я дитину меншу тримала на руках, то вона постійно зажималася в собі, трусилася і плакала. Дякувати Богові, дісталися нормально, під обстріли не попали, але було страшно і моторошно.

З дитиною два місяці працював психолог, бо вона пережила це дуже важко. Вчили її наново спокійно дихати, бо їй було важко набрати повітря, вона постійно переживала і нервувала. Боялися кожного стуку, кожного шуму, але згодом адаптувалася.

Хотілось би майбутнє бачити мирним, тихим, спокійним. А більш за все - повернутися до рідної домівки, бо там залишилися батьки. Мріємо, щоб більше ніколи в житті люди не відчували, що таке війна, не бачили на власні очі цього жахіття, яке до нас прилізло.