Тетяна з дітьми переховувалась від обстрілів у підвалах Харкова. Тепер вони живуть у Полтаві і вся родина сумує за домом, за щасливим, спокійним життям

Я з Харкова. Мені 33 роки. Маю чоловіка та двох дітей, двох і чотирьох років. До війни ми думали, що в нас звичайне життя. А коли все почалося, ми зрозуміли, які були раніше щасливі.

Важко з дитинкою було ховатися в підвалі. Меншенькій був один рік, і вона кричала, розставляла ручки і ніжки, коли доводилось спускатись у підвал. Так вона намагалася сказати, що не хоче туди. Старшому ми розказували, що це така гра і розвага. Ми йому не розповідали всіх жахів. Наразі ми живемо в Полтаві.

24 лютого мені подзвонила подруга з Дергачівської громади зі словами: «Танюшо, почалася війна». Я розбудила чоловіка і сказала, що на роботу не йду. Ми молилися, щоб діти того дня довше поспали.

Бог милував, закрив нас своїми руками. Ми жили в тому районі, де не чутно було вибухів, а подруга телефонувала й казала, що в Баварії прилетіло в дім. Вони з чоловіком вискочили на вулицю, там була купа трупів, крові багато.

Подружка всіх втратила: її мама загинула біля дому, тато не витримав і теж помер - у нього була хронічна хвороба.

Ми три дні переховувалися в підвалі нашого дому, потім - у підвалі іншого будинку. А першого березня ми виїжджали з проспекту Ново-Баварського, туди авіація скинула дві бомби. Проїхали той проспект, і через 40 хвилин у дім влучила ракета.

Зараз ми в Полтаві. Старший син проситься в садочок, йому не вистачає спілкування з дітьми. Матеріально несолодко, бо орендуємо квартиру. Але найгірше – це погані новини. Я все чекаю, як щось налагодиться, та усе йде по колу.

Моя мати виїхала за кордон, усі пороз’їжджалися. Морально, а іноді й фізично, важко. Хочеться додому, і щоб усе закінчилося нарешті.

Іноді бувають зворушливі моменти. На свято волонтери надсилали дітям новорічні подаруночки, листівочки. Це звичайні люди, тимчасово переміщені, як і ми. Я хочу підтримувати зв'язок із ними, мене це дуже вразило.

Я злюся на тих, хто вигадав зброю і влаштував  війну. Ми прийшли в це життя, щоб його жити. Воно в нас одне, і з кожною хвилиною його стає менше. А через ці проблеми воно погіршується.