Вікторія Анатоліївна виїхала з донькою із Харкова, але дитина надовго запам’ятала бомбардування і обстріли
Ми самі з Харкова. 3 березня з восьмирічною дочкою виїхали в Полтаву, а чоловік по теперішній час в Харкові - працює на залізниці.
О п’ятій ранку я почула вибухи, підійшла до вікна і все сама побачила. Ніколи не думали, що росія на нас нападе. Найбільше шокувало, що сусід напав на нас. Нічого не було в магазинах, вони відкривалися на годину-дві. Картки не приймали, було дуже тяжко.
Ми живемо біля аеропорту - його дуже бомбили. Ми сиділи в бомбосховищі, дитина дуже боялася, і по сьогоднішній день боїться. У мене є страх перед тим, що буде. Дитина не ходить до школи. Це все дуже тяжко, а найтяжче дітям - вони не можуть зрозуміти, чому так.
Найбільше це тяжко дитині, тому що вона не бачить батька: він приїжджає рідко, ми зараз у чужому місті.
Ми їхали на своїй машині. Були дуже великі затори: ми, мабуть, години дві стояли на одному місці. Бензин закінчувався, не було де заправитися. Зупинились у Полтаві, тому що там родичі. Більше нам нікуди було їхати, за кордон ми не збиралися. Мої знайомі повернулися додому, тому що закінчилася там допомога, і немає за що там жити.
Приємно, що від нас ніхто не відмовився: багато фондів допомагають. Зокрема, Фонд Ріната Ахметова дуже допомагає, дякую всім велике. Я не працюю - допомагаю дитині навчатися, а чоловік працює.
Думаю, що все закінчиться, і ми повернемося додому. Зміняться життєві цінності. Будемо менше сваритися. Більше поважати один одного.
Я думаю, що літом все закінчиться. Такі прогнози, так розповідають. Хочеться, щоб діти в осінь пішли в свою рідну школу.
