Черненко Катерина, 9 клас, ЗЗСО "Ліцей № 11 м.Ковеля"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Вакуліч Лідія Яківна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Щоденно, о дев'ятій годині ранку, наш ліцей завмирає: оголошується хвилина мовчання. У цей час, схиливши голови, ми віддаємо шану тим, хто повернувся з війни "на щиті", а також тим, хто досі захищає нас. Ця хвилина ще й вираження співчуття рідним та близьким тих, хто зараз перебуває у небесному війську. Це не просто хвилина мовчання. Це хвилина пам'яті і вшанування. Кожна дитина у цей момент думає про щось своє.
Я ж дякую Богові за те, що з цієї страшної війни повернувся живим мій тато – бойовий медик 111 окремої бригади територіальної оборони. Він учасник АТО, а 25 лютого 2022 року добровольцем пішов на війну, яку розпочала росія.
Дуже добре пам'ятаю той день, коли ми його проводжали… А далі лише розмиті спогади про новини... Страшні новини із фронту... Про тишу у квартирі... Про сумне й завжди чимось стурбоване мамине обличчя. Бувало, проснуся серед ночі, бо чую, що хтось іде на кухню. А потім – звук води, шарудіння блістера від таблеток. Це мама. Моя добра й завжди лагідна та спокійна мама… Вона не з тих людей, що будуть розповідати про свої переживання. Усе тримає в собі, а я розуміла, що нічим не можу їй допомогти, хоч так цього хотіла. Інколи татові вдавалося приїжджати додому. І мамі хоч трохи, але ставало спокійніше.
Ті декілька днів, які тато проводив із сім'єю, здавалися хвилинами. Хвилинами щастя. Він був замкненим, практично нічого не розказував.
Тато, який так любить життя, на війні бачив найстрашніше...І коли він зрідка щось розповідав, я не могла слухати його без сліз. Одного разу, коли тато прийшов у відпустку, я запитала, чи не було якихось цікавих епізодів. Він нічого не відповів. Усвідомила: війна не іграшка. Війна – це жахіття, це смерть, це кров, це безневинно вбиті діти, це тисяча неспокійних днів та ночей... Це меморіальна дошка на стіні ліцею із портретами дванадцятьох випускників. Сьогодні, коли я пишу ці рядки, "на щиті" до рідної домівки повернулися ще два соколи, які навчалися у нашому закладі.
Моя вчителька каже: "Не будьмо диванними вболівальниками за збірну ЗСУ". І ми справді не є вболівальниками.
Двічі протягом року (восени й навесні) ліцей проводить благодійні ярмарки для підтримки ЗСУ. Ми з братом не є пасивними спостерігачами: завжди готуємо смаколики й продаємо їх. Коли є можливість, купуємо товари, частина коштів з яких іде для ЗСУ. Мені б хотілося робити більше, однак я дитина і не маю таких можливостей, як дорослі, хоча інколи умудряюся донатити. Коли Президент України оголосив про те, що кожен українець отримає тисячу гривень, на сімейній раді було вирішено, що мої кошти перерахуємо для бригади, у якій воював тато.
Вірю, що цей жах, який випав на нашу долю, колись закінчиться. Моя сім'я робитиме все, щоб підтримувати ЗСУ, бо саме від них залежить майбутнє України.
Дев'ята година ранку. Я в центрі міста. Оголошується хвилина мовчання. Хтось зупинився, а хтось біжить, спішить, не усвідомлюючи того, що відбувається.Кожному з них хочеться нагадати слова нашого мера – Ігоря Чайки: "Стиште ходу. Зупиніться. Лише на хвилину, щоб згадати тих, кого ми втратили... Але не забути".