Сім'я Віталія Григоровича прожила декілька тижнів в окупації під обстрілами, а потім виїхала у Запоріжжя

Я з сім'єю проживав у Василівці. Про війну дізнався, коли збирався на роботу. У першу ніч після початку бойових дій ми не спали, бо лунали вибухи, працювала артилерія. Навколо все вибухало. Так продовжувалося десь дві доби, а потім ми ще, мабуть, місяць сиділи в підвалі. 

Ми виїжджали своїм транспортом. Їздили на блокпост, чекали, коли пропустять. Нам пощастило виїхати відразу після Великодня. Нам пропонували залишатися й співпрацювати, але ми не погодились.

У Василівці ми запаслись всім, я ще до війни купив генератор і десь тридцять літрів бензину. З його допомогою качали воду зі свердловини. Ми використовували генератор десь місяць, щодня по дві-три години, щоб холодильники попрацювали, і сусіди заряджали у нас телефони. З харчами проблем не було, бо у нас своє господарство.

Морально було дуже важко, бо над головою постійно стріляли. Якби ж це була артилерія, то було б хоч зрозуміло. А так снайпери чи ще хтось стріляв над головами по приколу. 

У нас поруч біля будинку стояв трансформатор, він був пошкоджений, але ми з сусідами його поремонтували.

Коли виїжджали, забрали з собою трьох своїх собак. Вони добре перенесли дорогу. Ми до Запоріжжя доїхали за сорок хвилин, бо їхали на великій швидкості й не зупинялись. Обрали це місто, бо я колись тут працював. Наразі у мене теж є робота.  

Війна – це завжди стрес, важко з ним справитись. Через війну мати в Англію поїхала, а батько залишився у Запоріжжі. 

Хочеться, щоб війна закінчилась до кінця року. Своє майбутнє бачу тільки в Україні, будемо все відбудовувати. Головне, щоб нас більше не чіпали. Ми вже показали, на що здатна наша країна.