2022. Дніпро. Лютий. 24. Ранок. 6.00. Війна. День 1.Про початок війни я дізнАюсь через три хвилини, щойно увімкну телевізор, готуючи вранці сніданок донькам, які поспішають на навчання в ліцей…

До початку знищення Маріуполя залишається декілька годин.

Труднощ була одна, опанувати, що це все відбувається в цивілізованому світі в 21 столітті. Маріуполь шокував так, що немає слів ... До мого дня народження залишається 7 днів.

За ці 7 днів до свого сорок четвертого дня народження я помру тричі: перший раз з пологовим будинком, другий з Драмтеатром, третій, коли снаряд влучить в наш будинок в Маріуполі...

Ми з доньками та бабусею виїхали з України через чотири дні, після першого ракетного удару росіян по Дніпропетровщині, восьмого березня. Маріуполя вже не існувало. Ще вісім днів російськи літаки нещадно руйнуватимуть залишки міста. Два тижні не приходило розуміння реальності.

Здавалося то сон, страшний, і ось - ось я прокинусь, розплющу очі і зрозумію, що увесь цей жах мені наснився. Але ні, пробудження не наставало…

Тиждень в дорозі, табори, кордони, різні міста, кордони, табори... Розуміння реальності прийшло тільки на шостий день поневірянь. І це був Відень.

Австрія стала нашою домівкою.

Люди, які не розуміли нашої мови, але розуміли наше становище. Вони приносили все необхідне: іжу, одяг, взуття, гаджети, вони пропонували будь-яку допомогу і просто тримали за руку.

Такого розуміння, я чесно кажучи, не очікувала.

Згодом, ми оселилися в невеличкому місті Нижньої Австрії, і якою ж цікавою несподіванкою для мене стало те, що прапор саме Нижньої Австрії співпадає з нашим українським прапором!

Зараз ми живемо всі разом, я, мої дві доньки, наша бабуся і моя сестра з донькою 7 років закордоном. Тепер, кожного вечора, засинаючи в теплому ліжку, всі мої думки про Україну… про тепле Азовське море в сучасному Маріуполі, про Дніпро, про Київські схили і Карпатські гори. Про хлопців, наших захисників, які в холодній багнюці мають захищати нас, нашу волю і нашу державу.

Я молюся за них усіх.

І я вірю, твердо вірю, що вони вистоять, що ми всі українці вистоїмо, і Україна обов’язково вистоїть, як той символічний скляний міст Кличка в Києві, бо він з металу, виробленого на тому самому славнозвісному маріупольському заводі “Азовсталь”.

Бо Маріуполь - це Україна!

Під час війни, як я вже зазначала, дуже приємно вразила допомога незнайомих людей. Люди, які не розуміли нашої мови, але розуміли наше становище. Вони приносили все необхідне: іжу, одяг, взуття, гаджети, вони пропонували будь-яку допомогу і просто тримали за руку. Такого розуміння, я чесно кажучи, не очікувала. 

На зараз роботи не маю. До війни я була викладачем іноземної мови. Хотілося б продовжити працювати за фахом, бо думаю, всі зрозуміли як важливо вивчати іноземну мову.

Особливої речі, яка б нагадувала мені про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 року, немає, але є фото. Його я зробила в останнє мирне літо в. Маріуполі на фоні нашого Драмтеатру.

Це було не просто популярне місце в Маріуполі, це було його серце ...

На цьому фото: до знищення Маріуполя залишається рівно півроку… А поки що, поки ми з дівчатами йдемо до центрального фонтану на Театральній площі, годувати голубів біля того самого Драмтеатру, біля підніжжя якого потім напишуть великі білі літери «ДІТИ» і куди скинуть авіабомбу…