Я родом з Полісся, з Волинської області. Пенсіонерка. Перебувала в окупації. І зараз у нас страшно. Сьогодні вночі нас атакували "шахедами". Великдень був дуже страшний. 

24 лютого о 4 ранку зателефонувала дочка і сказала, що Кульбакіного вже немає. Це наш військовий аеродром біля Миколаєва. Почалася війна. Я не могла прийти до тями. І тоді я згадала Тараса Шевченка: "Не вірте москалям. Вони вам улесливо говорять, а потім у спину стріляють". Коли я навчалася у школі, я ніколи не думала, що Тарас Григорович такий великий філософ. 

Я не боялась окупантів і говорила те, що думаю, бо я ходжу на своїй землі, а вони - зайди. Ми були без зв'язку, без світла, без води. Ми ковшик води ділили. Хліба спочатку не було. Я не могла виїхати, треба було доглядати за старенькою свекрухою і онкохворою сестрою. Але два тижні ми їли м'ясо, тому що всі виїжджали і кожен приносив щось із холодильників. Світла ж не було. Їли м'ясо без хліба. 

Окупанти зайшли красиво. Спочатку зайшла росгвардія - вони були ввічливі, але все одно рашисти. Почали бомбити всі магазини і аптеки, а всі інші ходили по хатах і перевіряли документи. Люди наші теж мародерили. Ми спочатку боялися росіян і їхніх танків, а потім опанували себе. Ми на своїй землі. Навіть якщо мене вб'ють, я ні на крок не віддам свою землю, бо вона дана мені Богом. А окупанти - саранча непотрібна. 

Ми пережили в окупації страх, сиділи по підвалах. Я вважаю, що потребую психотерапевта, тому що такі страхіття даремно для психіки не минають.

У нас було п'ять ротацій рашистів: і буряти, і осетини, і кадирівці. Але найбільш підлі - це Луганські і Донецькі. Вони нас замінували, нашими грошами розраховувались скрізь у магазинах і на базарах. Казали, що їх примусили воювати. Але у кожної людини є вибір. 

Я дуже з багатьма однокурсниками із росії посварилась. Вони сидять на м'яких диванах і підтримують війну. Вони всі винні у цій війні - від малого до великого. 

Люди розповідали, що одному каліці підпалили волосся і знущалися над ним. Ну як так можна! Бо вони господарі?

Я орків не боюсь. Навіть якщо вони повернуться. А от коли літають ракети - дуже страшно. 

14 квітня 2022 "град" залетівдо нас у літню кухню і все побив, потрощив. Мені було погано, мене "швидка" забрала, лікарі допомогли. В хаті я побілила, щось підрихтували. Було боляче, але найдорожче - життя. 

Я мрію, щоб закінчилась війна. І коли це станеться, я стану на коліна, помолюсь Богу і буду обіймати всіх людей, які вижили у таку тяжку годину. Хочу побачити людей, які повертаються до рідної землі. Це моя блакитна мрія. Я хочу бачити людей щасливими під мирним небом. Чекаю на нашу Перемогу.