Мене звуть Анастасія Євгенівна. Через війну ми з чоловіком залишились без бізнеса, багатьох вкладень, вдалося вивезти 1/10 частину обладнання, яке було в Сєвєродонецьку. Два місяці разом з дитиною та собакою де тільки не жили, поки не повернулися в Київ (ми в січні 2022 року приїхали сюди працювати, попрацювали 1 місяць – і війна).

Було дуже тяжко морально, фінансово. Зараз вже набагато легше, в порівнянні з 2022 роком, але все одно невизначеність, постійні тривоги та така обстановка пригнічують.

В перший день війни ми з чоловіком були в Києві, а дитина була з бабусею в Сєвєродонецьку, сиділи в підвалі. Там вона відсвяткувала свій 10 день народження 26 лютого. 3 березня ми забрали Софійку та собаку і поїхали в Хмельницьку область. Жили і в церквах, і в друзів, гроші кінчались - ми повернулись до Києва, зараз перебуваємо тут.

По телефону я сказала доньці, що почалась війна, дитина нічого не розуміла, але була мужньою дівчинкою. Сиділа з бабусею в підвалі, переживала, чекала нас.

Кожен день, коли в Києві було дуже гучно і бачиш все з вікна на власні очі – це дуже страшно. Коли починається повітряна тривога, всередині починає калатати. Соня інколи лякалась, коли було дуже гучно. Обійми, добрі слова, ігри - стараємось відволікати та займати її)

Ми реєструвались в різні організації на гуманітарну допомогу, отримували десь більше, десь менше, але в цілому супер-кризи не було. І від вашого фонду отримували, дякуємо!

Залишилась книжка в Софійки зі шкільної бібліотеки її колегіуму, з Сєвєродонецьку. Нагадує, як там різко скінчилось наше мирне життя.