До війни у нас було безтурботне життя. Були мрії, робота, діти ходили до школи. Життя було чудове.

Той день коли не забуду. Я готувала сніданок і почула вибух. Спочатку, я не зрозуміла, що це. Розбудила чоловіка, він сказав - це війна. Я дивилася на нього і нерозуміла , як.... Чому..... Навіщо....

З самого ранку ми пішли всі на роботу.І вже о 9.00 ранку до нас заїхала важка техніка з якимись знаками. Ми були всі шоковані.

Розпочався хаос. Люди стояли в черзі за харчами, ліками. Розпочали готовити підвали. Це було тяжко, речі пріли, цвіли, кожного дня у ввечері ми зносили речі до підвалу, а з ранку виносили, бо дуже сиро.

Два місяці ми жили в страху, кожного дня та кожну хвилину гриміло. Ми не розпізнавали, чи це близько чи далеко. Був страх.

У квітні 2022 вперше заїхали до нас з обшуком. Тоді я подумала, що це все.... Кінець..... Бо ми бачили, що вони робили в Бучі та Ірпіні. Вони прийшли до нас і забрали зброю чоловіка. І поїхали. Ми пережили це. Потім кожні два тижні вони заїжджали і ходили щось шукали.

Уже в літку ми відчули , що таке приліт. Прилетіло до нашого селища. Цей момент я ніколи не забуду.

Кожен день і вечір вони заїжджали до селища, ставили техніку та запускали ракети. Це так страшно і моторошно. Деякі з ракет вибухали прямо над нами. І кожен раз , ми думали що це все.... Нам кінець....

Ми не знали, що таке сон.

Я до останнього часу не хотіла виїжджати. Але цей день настав. Це був понеділок, ми разом з чоловіком поїхали на роботу. І тут мені телефонують, що заїхав Урал до дому і вийшло багато озброєних солдат і зайшли до хати. В той момент в мене все життя пробігло перед очима. Я зірвалася з роботи і побігла додому. Я дуже хвилювалася, там діти.

Коли добігла додому, їх вже небуло. Зайшовши до хати, зустріла дітей, таких наляканих я їх не бачила. Орки шукали чоловіка, бо він був в АТО, та мене, так як я працюю медсестрою. Розпитали, де ми, та поїхали нас шукати. Того ж дня ми взяли документи і вже дома не ночували. З самого ранку ми виїхали.

Їхали через Василівку. Там ми простояли 7 днів на трасі. Це було тяжко. Ми не були впевнені, що ми зможемо виїхати. Перший блокпост пройшли. Перевірка була жорстка. Але нам це вдалося. А ось вже на другому блокпосту нас повертали назад. Ніяк вони не дозволяли проїхати. Тоді я не витримала і заплакала. Сказала, що обов'язково повернемось. У мене син, який хворіє на бронхіальну астму, і йому потрібно пройти курс лікування, що я взяла відпустку лише на два тижні. І вони пропустили.

Коли наша колона заїхали в сіру зону, розпочалося..... Вони почали обстріл.

Їхати на великій швидкості ми не могли, бо на дорогах лежали міни, і нам потрібно було їхати і дивитися. Ми не знали, чи виїдемо? Чи залишимося живими?

Нам вдалося.....

Ми виїхали...

Побачивши наш прапор, ми плакали.

Нас зустріли волонтери, надали першу невідкладну допомогу. Заселили до дитячого садка, і там ми переночували. І все. Ми не знали, куди їхати. Вирішили до Києва.

Перший місяць життя був тяжкий. Ми знайшли роботу, але коштів не вистачає. Потрібно платити за квартиру та комунальні послуги. Купувати продукти. Діти хворіють. Душа болить. Хочемо додому.